Верховина: Довбушеві комори, невідомі стежки та пошуки їди

 Любі друзі, дорога родино, рада вітати вас у моєму блозі знову! Сьогодні я розповім про третій і останній у 2025 році день у Карпатах. На жаль, я не можу сказати, що він пройшов добре, швидше – жахливо, але все по черзі.

Розчаровані після вчорашніх зачинених музеїв, ми з МЧ покладаємо великі надії на цей день. Адже саме заради гір їдуть у гори. Я й досі всім розповідаю про наш 30-кілометровий похід на гору Синячку минулого літа. Насправді мало хто вірить, але це правда. 

Цього року, у зв'язку з певними обставинами, ми вирішили обрати лайт-варіант. Довбушеві комори – це скельний район, який знаходить майже впритул до селища Верховина. Найвища гора масиву – Синиця має 1186 метрів над рівнем моря. Дорога туди йде просто з села – окрім вивчення навігатора ми також розпитали місцевих.

Напередодні ввечері ми ретельно запаслись харчами і водою. Історія з Хом'яком багато чого мене навчила. Я хотіла взяти булки в супермаркеті, але коли МЧ показав мені гігантську жуйку, наліплену просто на полицю з випічкою, апетит мій одразу кудись зник. Беру лише запаковані товари і фрукти. Якшо чесно, до санітарних норм тут ставляться дуже прохолодно. Ну але то таке. Отож зранку пакуємо рюкзаки, снідаємо у нашої цьоці і вирушаємо в дорогу.

Спочатку треба перейти через міст і селом-селом чимчикувати до каплички. Далі повертаємо праворуч. Пройшло тільки 30 хвилин, а в мене вже болять руки від рюкзака. Також я надто тепло одягнена. Спортивні штани і чорна футболка – явно не продуманий look. Але шорти я не ношу через комплекси, та й де я їх зараз візьму? А сонечко то припікає...

Періодично запитуємо місцевих чи правильно йдемо. Дехто каже, що правильно, дехто не місцевий. В інтернеті пише, що маршрут позначений. Але маркуванням тут навіть і не пахне. Дорога починає йти вгору. Бачимо місточок – все ніби правильно, як книжка пише.

Стежка тут одна, хоча періодично трапляються інші мости через річку, але ведуть вони в якісь хащі.  А ось і перша перепона – навігатор каже повернути праворуч. Але праворуч відсутнє. Праворуч – струмок і хащі. Стежки жодної немає.

Проходимо трохи далі – через струмок веде якась стежинка, але пропадає в хащах. Ще й бачу сліди гігантської собаки. Чи не собаки? Навігатор волає диким голосом, що повертайте праворуч. Тупцяємо біля тої стежки – і шо його робить? Головна дорога веде прямо.

На щастя, згори біжить гоцул в тапках. Все правильно йдете, – каже. Там потім спитаєтесі. Дякую тобі, добрий чоловіче. Йдемо далі.

І тут нам дорогу перегороджує гігантський шлагбаум. Холєра ясна, що се? Ми вже маємо гіркий досвід. По дорозі на Хом'як ми з МЧ залізли на чужу полонину. Шо то було!!! Дивно, що наші кісточки не залишились лежати в тих горах, поховані і забуті. 

Поруч хата. Біля хати дід. Андрій кличе діда і питає чи можна тудою йти. Дід дивиться на нас як на дурних і каже, що можна. Значить йдемо. Перелазимо через шлагбаум і чимчикуємо далі. 

Навігатор вже стомився волати і відключився. На жаль, ми залишились без цифрової підтримки і покладаємось лише на свої ноги і допомогу місцевих. Маркування нема. Але природа дійсно  неймовірна. Дорогу нам перетинають струмочки і місточки. Місточки іноді досить підозрілі, але, на щастя, падати не високо.

Аж раптом бачимо роздоріжжя. Одна дорога веде вниз, інша вгору, а третя – до якоїсь хати. Логічно, нам треба йти вгору. Але гори підступні, тому йдемо питатись. На подвір'я ми звісно не заходимо, стараємось догукатись мешканців. Глухо як в танку – нема нікого.

Дзвонить тато. Каже подивитись шось йому в інтернеті. Я в горах, – відповідаю. Де я йому інтернет зараз візьму, навігатор і той не працює – він ще застряг на повороті праворуч, годину тому.

Ну що ж – логіка підказує нам дертись вверх. Тим паче ми чуємо якісь голоси – люди, ви де???? Ліземо ми ліземо і раптом бачимо халупу. Виявляється це дитячий табір!!! Жінка, яка там була, сказала, що йдемо правильно. А сама вона готує табір до заїзду дітей. Пані дала нам попити холодної води. Там ще й кран був, де можна вмитись. Яка ж це насолода!

Стежка веде нас прямо, а позаду неймовірні краєвиди. А можна я з тими дітьми також поселюсь в таборі???

Заходимо в ліс. Дорогу перегороджує якась дровиняка – походу це щоб корови не лазили де не треба. Перелазимо через дровиняку і йдемо далі. Виходимо на полянку, де вирішуємо перепочити і перекусити. П'ю йогурт, надіюсь він не зіпсувався на такій спеці.

Поки я сиджу на дровиняці і жую, МЧ оглядає околиці. З поляни веде три або й чотири стежки. Куди йти – незрозуміло. Але лише одна дорога виглядає більш-менш протоптано – хоча в горах це не показник.

Ніякого маркування звісно нема, хоча жінка з табору казала, що є. Ну що ж – пора в дорогу. А дорога ця ой яка погана. Під ногами купа слизьких камінців, болото, ще й вода якась. Чи то дощ був, чи струмок тут тече.

Ліземо далі. Періодично трапляються сухі стежинки, але переважно це каміння вперемішку з болотом. Опля-картопля. Влажу кросівком в багнюку. А кросівки в мене не прості, а з тканини. Я звісно не туристка з Яремче, яка лізе на Маковицю в резинових шльопках, але й не професійна альпіністка, що має відповідне взуття. Витираю капці як можу – добре хоч шкарпетка суха. Йдемо далі.

На щастя болото закінчилось, але пішов крутий підйом. Людей нема. Зате дихаю свіжим повітрям і милуюсь краєвидами.

Ти диви – навігатор проснувся. Каже, що до комор залишилось 500 метрів. Тішимось і з новим запалом деремося вгору. 

Аж раптом – халепа. Дорога виходить до якоїсь хати. І там знову патик – типу перегороджено. От трясця. МЧ каже, що підніметься вгору і подивиться шо там. Чемно чекаю вивчаючи карту і розумію, що загребли ми кудись не туди. Вертається МЧ і каже, що там хати і городи. Вивчаємо карту разом. І раптом розуміємо, що до Довбушевих комор дійсно 500 метрів – вони  навпроти нас. Це сусідня гора.

Розповідати далі нічого. Ми сумно спускаємось вниз і виходимо на поляну, де були три стежки. Це точка ікс. З одної стежки вийшли корови, інша якась собача, а перед третьою велика калабаня. В яку я успішно вступила по самі гланди. Наступні пів години я провела на дровиняці, сушачи кросівок і шкарпетку. Поруч ревіли корови і я разом з ними.

Зрозуміло, що про ніякі комори мова більше ні йшла. Куди я піду з мокром ногов? Ми повертаємось. Спустились за пів години – і вже годині о другій дня були в хаті. Я сумно обідаю канапкою, яку мала топтати в горах, і лягаю на ліжечко. МЧ йде в наше кафе їсти гречку і заразом жалітись господині. Робити у Верховині більше нічого – а попереду ще цілий день. 

Коли МЧ повернувся, ми сіли вивчати карту. Можливо, якби ми таки піднялись біля тих хатів і городів – там була дорога, яка б таки вивела нас на ті комори. Але це не точно. Другий раз туди лізти я вже не хочу. Шукаю ще якусь гору неподалік і знаходжу її в 4 кілометрів від центру Верховини. Завтра спробуємо. А тим часом йдемо до річки фоткати качок.

Чесно я не знаю за що Верховина так нас не любить? Ось що з нами сталось в подальші дні:

1. Пішли шукати їсти. Оскільки сьогодні неділя вечір, наше кафе зачинилось швидше.
2. Йдемо в центр, в "Україночку". 19.00 – їсти вже не роблять, перезмінка. Дві піцерії закриті, тупо нема де повечеряти. Отже – в супермаркет за булками.
3. Заходжу в єдину турагенцію "Йо". Може хоч завтра у нас буде вдалий день? Питаю які є екскурсії. Джипи. Одні джипи і сплав по річці для людини, яка не вміє плавати. Кажу, що джипи руйнують гори. У відповідь хамство. Ясно, до побачення.
4. Вранці наступного дня знову йдемо шукати їсти. Наше кафе зачинене – вихідний. Йдемо знову в центр, в "Україночку". 9 ранку – їсти не роблять, бо кухарка пішла на базар. Заходимо в готель "Верховель". 400 гривень з людини за яйця і сосиску. Ні, дякую. Булки з супермаркету – давно не бачились!
5. Вирішуємо йти до тої гори, може по дорозі будуть якісь кафе. Дорога пролягає повз трасу. Машин повно, нюхаємо дорожню пилюку і відходи з септиків, які тут прям на кожному кроці. 
6. Усі кафе по дорозі зачинені, до гори ще кілометрів два. МЧ каже, що з нього хватить і він їде додому. Я підтримую.

11 ранку. МЧ йде в "Україночку" їсти – сподіваюсь кухарка вже повернулась з базару. Я йду на автостанцію – купувати квитки. Переді мною одна жіночка. Дуже  балакуча. Розповіла касирці про свій день, які в неї плани у Франківську і ще купу зайвої інформації. Хвилин 20 теревенила, поки я чекала в черзі. І от коли вона вже простягнула руку, щоб забрати квиток, переді мною проліз дід в столітній фуфайці. Влаштовувати скандал я не хотіла, психанула і пішла їсти. 

Повернулась я сюди вже з МЧ. Ми ще почекали хвилин 15, поки касирка набалакається і зверне на нас увагу. Купуємо квитки на 14 годину до Микуличина. Звідти о 15 має їхати автобус до Тернополя. У нас ще є кілька годин, тому вирішуємо пройтись по ринку. Цей ринок не повністю сувенірний, тут також продають м'ясо, гриби, сири, китайські лахи. Купую собі на пам'ятку магнітик. 

Йдемо збиратись. Дзвоню до власниці сказати, що ми виїжджаємо раніше. Власниця питає: шо сі стало? І отут мене прорвало... Я жалілась на все: на відсутність нормальних закладів харчування, маркування популярних маршрутів, хамство турагенції, зачинені музеї і злих псів. З того всього власниця аж запропонувала відвести нас до автостанції.

На цьому все. В Микуличині ми сіли на автобус і вже в 8 вечора були вдома. Навіть встигли ще піцу замовити. Цивілізація!

P.S. А магнітик з Верховини і той розбився...

Дата: 1-2 серпня 2025

Тут читаємо про інші наші пригоди в Карпатах