Синячка: невідома гора з великим серцем
Говерла, Хом'як, Синяк, Маковиця — усі чули про ці вершини. А от гора Синячка — маловідома. І що насправді дуже шкода, бо дорога на гору цікава та мальовнича. Хоча перти туди довгенько, але це цього вартує. Отож розпочинаємо. 
Гора Синячка розташована біля Яремче. Шлях туди лежить одразу за залізничним вокзалом. Потрібно перейти колію і повернути ліворуч вверх. Загалом, навігатор веде правильно — не заблудишся. 
Вирушаємо о 8 ранку. Ми з МЧ не повторили помилку минулого — взяли багато води і їжі. Це ми на Хом'яку вмирали від спраги, але сьогодні, забігаючи наперед, скажу, що ми навіть принесли воду назад.
Дорога дуже крута. Навіть не уявляю, як люди спускаються вниз по хліб — я ледве не здохла поки залізла. Ооо, чувак їде на машині, дивитися вниз на дорогу, офігіває і думає чи варто котитись вниз. Скотився — ніби живий. Йдемо далі. Ну краєвиди тут просто вау. Уявляю як то вийти вранці на ґанок, подихати і сісти пити чай з цукорком. Ех, мрії...
Доходимо до огорожі — пише, що приватна власність. Тут стоїть шлагбаум, якісь котеджі і будиночок охорони. Стоїмо і думаємо, що робити. Я вже ледь не плачу, бо думаю, що прийдеться повертати назад. Але МЧ не здається і йде питати охоронців, куди йти. Охоронці без питань нас пропускають і вказують шлях. Виявляється, що шлагбаум для машин — пішоходи ходять без проблем. На жаль, дорога погана. Для машин - дуже розбита, для пішоходів - суцільні ями і камінці. Але що ж я хочу - це ж гори.
Прийшов час для першої стоянки - виходимо на галявину попити води. Я зняла рюкзак: йшла тільки перша година походу, а я вже дохла муха. Розглядаємо галявину: Андрій щось помітив і пішов дивитись. Наслідок - мокрі від роси кросівки. А оце щось виявилось здутою гелевою кулькою. Поросята, а не люди. Йдемо далі.
На узбіччі дуже багато грибів. Але оскільки я знаю тільки як виглядає мухомор - утримаюсь від збирання. Назустріч йдуть кілька грибників - і це все. На відміну від Маковиці, на Синячку мало хто лізе. Дорога розбита машинами - нам часто траплялись велетенські калюжі - обходити було складно.
Періодично робимо короткі привали - зняти рюкзаки, роздивитись природу, зробити Любі пару фотографій.
Зустрічаємо жіночку, яка збирає гриби. МЧ питає чи багато є грибів. Жіночка радісно відповідає, що достатньо. Радить і нам позбирати, але такі грибники як ми точно попадуть до лікарні. Бажаємо успіхів і йдемо далі. Бачимо лавочки, вказівник і сумного гуцула з пакетом. Сіли поруч, розговорились. Гуцул показує нас пакет з гігантськими грибами. Каже, що не продає, збирає тільки для себе. Недалеко його хата, каже забудовники вже кілька разів приходили - хочуть землю купити. Але він не продає. Помітно, як йому болить те, що відбувається з Яремче. Це дійсно так - курорт активно розвивається, забудовується, гори нищать вирубками дерев і джипами. Каже, що дуже багато багатіїв приїхало зі східних областей. Покупляли квартири і сидять собі на розслабоні. Пожурились ми разом та й вирушили в подальшу путь. 
Я сподівалась, що ми дійдемо до вершини годині о 12 - наївне дитя. До речі, навігатор працює дуже добре - тому боятись, що заблудитесь і натрапите на ведмедів не варто. Тут дуже тихо і місцями лячно. Людей немає, джипами не їздять, бо дістатись на вершину джипом неможливо.
Розглядаємо гриби і флору Синячки. Мій МЧ це обожнює - втикати годинами на рослини. Не дивно, що його так люблять комарі - він тут свій. За всю дорогу мене не вкусив жоден комар, його ж роздерли на німецький хрест.
А ось і ще одна зупинка. Тут б'є джерело і є горнятко. Андрій колупає мені мозок ложечкою і благає не пити води. На його думку у воді і на горнятку бактерії, мікроби, інопланетяни і ще купа всякого дрантя. Я ж відмахуюсь від нього і сміливо п'ю. І як бачите - жива, здорова.
Повз нас починають частіше їздити автомобілі. Як наслідок - на дорозі купа ям і калюж. І це ж суха погода. Навігатор виводить нас на красиву полянку. Звідти відкривається чудовий краєвид - ми вже пройшли приблизно половину дороги.
До речі, на сонечку дуже тепло. Але коли заходиш в ліс - я одразу одягаю свою кофтину, бо трохи прохолодно.
А ось і він - цей неймовірний гриб. Подивіться який красун. Ми сиділи біля нього навпочіпки хвилин 10, поки сфотографували з усіх боків. 
Йдемо далі. Повз нас проїжджає квадроцикл. За водієм сидять дві тітоньки - старша і молодша. Хвилин через дві чуємо вереск. Ще через 5 хвилин підходимо до місця пригоди. Квадроцикл перевернувся і одна з тітоньок пошкодила ногу. Підходимо ближче - вітаємось. У відповідь - тиша. Тітоньки щось там бідкаються невідомим нарєчієм. Ну і насрав вашій мамі - Карпати москалів не люблять. Як і ми. До речі помітила, що оті товстенькі москальки дуже люблять лосини до колін і обтислі туніки. А ще вони полізли в гори в тапках - хай на квадроциклі, але все ж... Залишаємо місце трагедії позаду - без нас розберуться. Дорога з камінців і до речі мокра - десь поруч річечка або джерело.
Дорога слизька і небезпечна, треба йти обережно. Уявляю як тут йти в тапках - що треба в тій голові мати, щоб отаке взувати в гори. Мабуть, вату.
Навігатор каже, що ще трішки і скоро буде полонина.
Здається, що отой один кілометр - то тьху. Але в горах відстань не така, як в місті. По-перше, тут є Люба, яка фотографує все, що бачить. По-друге, є Андрій який зупиняється біля кожного гриба.
По-третє, я вже дуже змучилась.
Виходимо на роздоріжжя. Тут є вказівник, тому дивимось уважно, бо доріг кілька.
Звідси йти ще кілька хвилин і ось вона - полонина Щивка.
Тут є лавочки і якась хатинка. Хатинка зачинена, тому сідаємо на лавочці і розбираємо канапки. Поруч стоять машини і намети. Якась компанія на тернопільських номерах відпочиває. Навколо бігає весела собачка. Я витираю стіл, бо тут не дуже чисто. МЧ підпільно мене фотографує.
Обідаємо, відпочиваємо і насолоджуємо краєвидом. Трохи вітер і прохолодно, але то є ніц.
Треба йти, бо вже обід, а нам ще пиляти і пиляти. Тим часом до нас підходить хлопець і питає чи немає таблетки від алергії. Видно, що хлопець професіонал: по взутті, рюкзаку і патику в руках. Андрій, який завжди носить з собою цілу фармацевтичну компанію, таблетку звісно має. Виявилось, що хлопці (їх двоє) йшли зі сторони села Дора (це біля Яремче). Кажуть, що там багнюка і трава по пояс. Хлопця вкусив джміль, тому і потрібна таблетка про всяк випадок. Хлопці подякували і пішли далі. А я побачила карусельку. Зрозуміло, що застрягла біля неї хвилин на 20.
Далі треба буде дуже обережним і слідкувати за вказівниками. З основної дороги на Синячку веде стежка, яку треба ще знайти за густими кущами.
А далі ми вже йдемо лісом і вузькою стежечкою. Тут дуже красиво і багато моху, по якому можна ходити, як по хмаринці.
А це я знайшла шишку і нікому її не віддам.
Йти все важче і важче. Не знаю як я маю дійти до вершини. Плачу, стогну і прошу нести мене на ручках.
Рятуйте!
Дорога поступово стає більше кам'янистою. Спочатку це невеличкі камінці, а згодом і гігантські валуни.
Ось тут обережно, бо праворуч від стежки обрив. І взагалі деякі валуни рухаються, між ними є ями. Тому треба рухатись акуратно, перевіряти куди стаєш і бажано допомагати собі руками.
І отак ліземо, ми ліземо і опа - хрест. Ми на вершині!!! Це було дуже несподівано...
Особливість Синячки в тому, що вершина зелена. Багато дерев і зелені, тому таких краєвидів, як на Хом'яку чи Говерлі ви тут не побачите. Її висота 1400 метрів. До речі, якщо йти з іншої сторони, можна побачити нафтові вишки. Але я не знаю, де то саме. А ось такі тут краєвиди. Насолоджуємось!
На вершині є кілька цікавих місць, треба просто походити трохи по кущах і пошукати.
А ще тут можна зробити красиві фотографії на каменюках, звісно якщо ви не дуже дохлі...
Але прийшов час лізти назад. Зараз близько 15.30. Підйом зайняв у нас 6-7 годин з урахуванням тисячі фотографій, обіду та просто зупинок на відпочинок. А ще нас з гори зігнали мурахи. Саме так - мурахи. Я не дуже знаюсь на мурашниках, але здається, що вилупилось нове потомство, бо тисячі крилатих мурах раптом вилетіли з якоїсь дзюрки і напали на Андрія. Бідолашка, ну любить його всяка комашня.
А ми йдемо назад. Звісно спуск значно швидший, але треба бути вдвічі обережнішим. Я кілька разів спотикалась на каменях і ледве не підвернула ногу. Обговорюємо з МЧ, що було б якби так сталось. Завзято дискутуємо і ледве не сваримось, кому лишатись на поживу ведмедям, аж поки розуміємо, що на Синячці є зв'язок, тому викликати допомогу - не проблема. От бовдури.
Вже через годину ми на полонині. До речі, дивно, що ми не зустріли тих хлопців з алергією. Мабуть, спустились з іншої сторони.
Треба рухатись - попереду в нас ще великий шмат дороги. Тому на полонині ми навіть не зупиняємось. По дорозі зустрічаємо знайомі гриби і даємо їм імена.
Печемо як дурні, бо я вже хочу їсти. І я нагадаю, що коли хочу їсти, то починаю складати заповіт. Непритомнію, обливаюсь потом і бачу інопланетян. Може я все ж нанюхалась тих грибів... Як добре, що хоч є вода. До речі, я знову напилась з того джерела, хоч МЧ і погрожував мені страшними хворобами.
Коли бачу знайомий шлагбаум, мені хочеться співати. Ноги просто відпадають, їсти хочу на очі не бачу. До речі, наш загальний маршрут склав 30 кілометрів. Вернулись ми додому приблизно о 21 годині.
Ми ще спустились до вольєрного господарства, бо поруч бачили симпатичне кафе. Коли я присіла за столик, то подумала, що зараз полечу десь на небеса - так було добре.
Ми повечеряли, відпочили і вирушили додому. Чудово, що йти нам зовсім недалеко.
Наша подорож до гори Синячка - це нагадування про те, як мало потрібно для щастя: чисте повітря, тиша лісу, стежка під ногами і краєвид, від якого перехоплює подих. Ми не просто піднімаємось в гори - ми знаходимо гармонію з природою і самим собою. Тому ходіть в походи, бережіть природу і не забувайте донатити.
Вирушаємо о 8 ранку. Ми з МЧ не повторили помилку минулого — взяли багато води і їжі. Це ми на Хом'яку вмирали від спраги, але сьогодні, забігаючи наперед, скажу, що ми навіть принесли воду назад.
Дорога дуже крута. Навіть не уявляю, як люди спускаються вниз по хліб — я ледве не здохла поки залізла. Ооо, чувак їде на машині, дивитися вниз на дорогу, офігіває і думає чи варто котитись вниз. Скотився — ніби живий. Йдемо далі. Ну краєвиди тут просто вау. Уявляю як то вийти вранці на ґанок, подихати і сісти пити чай з цукорком. Ех, мрії...
Доходимо до огорожі — пише, що приватна власність. Тут стоїть шлагбаум, якісь котеджі і будиночок охорони. Стоїмо і думаємо, що робити. Я вже ледь не плачу, бо думаю, що прийдеться повертати назад. Але МЧ не здається і йде питати охоронців, куди йти. Охоронці без питань нас пропускають і вказують шлях. Виявляється, що шлагбаум для машин — пішоходи ходять без проблем. На жаль, дорога погана. Для машин - дуже розбита, для пішоходів - суцільні ями і камінці. Але що ж я хочу - це ж гори.
Прийшов час для першої стоянки - виходимо на галявину попити води. Я зняла рюкзак: йшла тільки перша година походу, а я вже дохла муха. Розглядаємо галявину: Андрій щось помітив і пішов дивитись. Наслідок - мокрі від роси кросівки. А оце щось виявилось здутою гелевою кулькою. Поросята, а не люди. Йдемо далі.
На узбіччі дуже багато грибів. Але оскільки я знаю тільки як виглядає мухомор - утримаюсь від збирання. Назустріч йдуть кілька грибників - і це все. На відміну від Маковиці, на Синячку мало хто лізе. Дорога розбита машинами - нам часто траплялись велетенські калюжі - обходити було складно.
Періодично робимо короткі привали - зняти рюкзаки, роздивитись природу, зробити Любі пару фотографій.
Я сподівалась, що ми дійдемо до вершини годині о 12 - наївне дитя. До речі, навігатор працює дуже добре - тому боятись, що заблудитесь і натрапите на ведмедів не варто. Тут дуже тихо і місцями лячно. Людей немає, джипами не їздять, бо дістатись на вершину джипом неможливо.
А ось і ще одна зупинка. Тут б'є джерело і є горнятко. Андрій колупає мені мозок ложечкою і благає не пити води. На його думку у воді і на горнятку бактерії, мікроби, інопланетяни і ще купа всякого дрантя. Я ж відмахуюсь від нього і сміливо п'ю. І як бачите - жива, здорова.
Повз нас починають частіше їздити автомобілі. Як наслідок - на дорозі купа ям і калюж. І це ж суха погода. Навігатор виводить нас на красиву полянку. Звідти відкривається чудовий краєвид - ми вже пройшли приблизно половину дороги.
До речі, на сонечку дуже тепло. Але коли заходиш в ліс - я одразу одягаю свою кофтину, бо трохи прохолодно.
Йдемо далі. Повз нас проїжджає квадроцикл. За водієм сидять дві тітоньки - старша і молодша. Хвилин через дві чуємо вереск. Ще через 5 хвилин підходимо до місця пригоди. Квадроцикл перевернувся і одна з тітоньок пошкодила ногу. Підходимо ближче - вітаємось. У відповідь - тиша. Тітоньки щось там бідкаються невідомим нарєчієм. Ну і насрав вашій мамі - Карпати москалів не люблять. Як і ми. До речі помітила, що оті товстенькі москальки дуже люблять лосини до колін і обтислі туніки. А ще вони полізли в гори в тапках - хай на квадроциклі, але все ж... Залишаємо місце трагедії позаду - без нас розберуться. Дорога з камінців і до речі мокра - десь поруч річечка або джерело.
Дорога слизька і небезпечна, треба йти обережно. Уявляю як тут йти в тапках - що треба в тій голові мати, щоб отаке взувати в гори. Мабуть, вату.
Навігатор каже, що ще трішки і скоро буде полонина.
Здається, що отой один кілометр - то тьху. Але в горах відстань не така, як в місті. По-перше, тут є Люба, яка фотографує все, що бачить. По-друге, є Андрій який зупиняється біля кожного гриба.
По-третє, я вже дуже змучилась.
Виходимо на роздоріжжя. Тут є вказівник, тому дивимось уважно, бо доріг кілька.
Звідси йти ще кілька хвилин і ось вона - полонина Щивка.
Тут є лавочки і якась хатинка. Хатинка зачинена, тому сідаємо на лавочці і розбираємо канапки. Поруч стоять машини і намети. Якась компанія на тернопільських номерах відпочиває. Навколо бігає весела собачка. Я витираю стіл, бо тут не дуже чисто. МЧ підпільно мене фотографує.
Обідаємо, відпочиваємо і насолоджуємо краєвидом. Трохи вітер і прохолодно, але то є ніц.
Треба йти, бо вже обід, а нам ще пиляти і пиляти. Тим часом до нас підходить хлопець і питає чи немає таблетки від алергії. Видно, що хлопець професіонал: по взутті, рюкзаку і патику в руках. Андрій, який завжди носить з собою цілу фармацевтичну компанію, таблетку звісно має. Виявилось, що хлопці (їх двоє) йшли зі сторони села Дора (це біля Яремче). Кажуть, що там багнюка і трава по пояс. Хлопця вкусив джміль, тому і потрібна таблетка про всяк випадок. Хлопці подякували і пішли далі. А я побачила карусельку. Зрозуміло, що застрягла біля неї хвилин на 20.
Далі треба буде дуже обережним і слідкувати за вказівниками. З основної дороги на Синячку веде стежка, яку треба ще знайти за густими кущами.
А далі ми вже йдемо лісом і вузькою стежечкою. Тут дуже красиво і багато моху, по якому можна ходити, як по хмаринці.
А це я знайшла шишку і нікому її не віддам.
Йти все важче і важче. Не знаю як я маю дійти до вершини. Плачу, стогну і прошу нести мене на ручках.
Рятуйте!
Дорога поступово стає більше кам'янистою. Спочатку це невеличкі камінці, а згодом і гігантські валуни.
Ось тут обережно, бо праворуч від стежки обрив. І взагалі деякі валуни рухаються, між ними є ями. Тому треба рухатись акуратно, перевіряти куди стаєш і бажано допомагати собі руками.
І отак ліземо, ми ліземо і опа - хрест. Ми на вершині!!! Це було дуже несподівано...
Особливість Синячки в тому, що вершина зелена. Багато дерев і зелені, тому таких краєвидів, як на Хом'яку чи Говерлі ви тут не побачите. Її висота 1400 метрів. До речі, якщо йти з іншої сторони, можна побачити нафтові вишки. Але я не знаю, де то саме. А ось такі тут краєвиди. Насолоджуємось!
На вершині є кілька цікавих місць, треба просто походити трохи по кущах і пошукати.
А ще тут можна зробити красиві фотографії на каменюках, звісно якщо ви не дуже дохлі...
Але прийшов час лізти назад. Зараз близько 15.30. Підйом зайняв у нас 6-7 годин з урахуванням тисячі фотографій, обіду та просто зупинок на відпочинок. А ще нас з гори зігнали мурахи. Саме так - мурахи. Я не дуже знаюсь на мурашниках, але здається, що вилупилось нове потомство, бо тисячі крилатих мурах раптом вилетіли з якоїсь дзюрки і напали на Андрія. Бідолашка, ну любить його всяка комашня.
А ми йдемо назад. Звісно спуск значно швидший, але треба бути вдвічі обережнішим. Я кілька разів спотикалась на каменях і ледве не підвернула ногу. Обговорюємо з МЧ, що було б якби так сталось. Завзято дискутуємо і ледве не сваримось, кому лишатись на поживу ведмедям, аж поки розуміємо, що на Синячці є зв'язок, тому викликати допомогу - не проблема. От бовдури.
Вже через годину ми на полонині. До речі, дивно, що ми не зустріли тих хлопців з алергією. Мабуть, спустились з іншої сторони.
Треба рухатись - попереду в нас ще великий шмат дороги. Тому на полонині ми навіть не зупиняємось. По дорозі зустрічаємо знайомі гриби і даємо їм імена.
Печемо як дурні, бо я вже хочу їсти. І я нагадаю, що коли хочу їсти, то починаю складати заповіт. Непритомнію, обливаюсь потом і бачу інопланетян. Може я все ж нанюхалась тих грибів... Як добре, що хоч є вода. До речі, я знову напилась з того джерела, хоч МЧ і погрожував мені страшними хворобами.
Коли бачу знайомий шлагбаум, мені хочеться співати. Ноги просто відпадають, їсти хочу на очі не бачу. До речі, наш загальний маршрут склав 30 кілометрів. Вернулись ми додому приблизно о 21 годині.
Ми ще спустились до вольєрного господарства, бо поруч бачили симпатичне кафе. Коли я присіла за столик, то подумала, що зараз полечу десь на небеса - так було добре.
Ми повечеряли, відпочили і вирушили додому. Чудово, що йти нам зовсім недалеко.
Наша подорож до гори Синячка - це нагадування про те, як мало потрібно для щастя: чисте повітря, тиша лісу, стежка під ногами і краєвид, від якого перехоплює подих. Ми не просто піднімаємось в гори - ми знаходимо гармонію з природою і самим собою. Тому ходіть в походи, бережіть природу і не забувайте донатити.
Коментарі
Дописати коментар