Яремче 2.0: скелі Довбуша, вольєрне господарство та ігри нутрій
Моє перше враження про Карпати — це будова. Ми з МЧ приїхали в Буковель і за будовами я не бачила ні гір, ні дерев. «Це Карпати?», - питаю я. «Ти впевнений, що ми в Карпатах?». «Щось не схоже, що це Карпати». Це було у далекому 2017 році і я була в горах вперше. Попри те, що тоді ми вилізли на Хом'як, враження від Буковелю були такі собі. Тому вдруге в Карпати ми поїхали аж через 5 років — у 2023. Обрали Яремче і коли повернулись додому я ридала десь тиждень, бо хотіла назад. У 2024 році ми знову поїхали в Яремче — і не пошкодували.
Ми в Бучачі. Cитуація з квитками повторилась. Квитки в людей є, а місць немає. І сунутись вже немає куди. Щось вони там з водієм виясняли і в результаті залишились на вокзалі. Така ж ситуація була у Франківську. Який чудовий сервіс!
Близько 7 години ми нарешті прибули на місце. Я вже була навчена і ретельно шукала житло. Минулого разу ми орендували номер в чудовому місці з видом на річку і гори. Але перти до центру Яремча треба було десь годину. Машини ми не маємо, тому цього разу я замовила номер практично в центрі біля вокзалу. Ми ще трохи попетляли, поки знайшли хату. Біля воріт нас вже чекала господиня. Завела в хату, все показала, розказала. Номер також з балкончиком, але вже на сад. І хоча година пізня, після поїдання канапок я потягла МЧ на прогулянку. 
Я хотіла дійти до водоспаду Прибій, але вже так темно, хоч в око стрель. Тому вертаємось назад. МЧ навіть ще встиг купити теплий чай в магазині і випити його по дорозі. Завтра новий день...
Ранок... Гори співають, пташки цвірінькають, поїзди гудуть, газонокосарка косить... Дякую, дуже дякую, що так рано розбудили. Але в нас сьогодні грандіозні плани. Ми йдемо на стежку Довбуша. Минулого року ми туди так і не потрапили, тому треба це виправляти. Але спочатку сніданок. Хоча тут є кухня, я мастила щось варити. На відпочинку я ніколи не готую, бо я приїхала відпочивати, а не стояти біля плити. Тому йдемо в уже знайомий нам заклад - снідати. Одночасно роздивляємось, як за рік забудували Яремче. Здається в кожному місті є свій Надал.
Ситі й щасливі йдемо на пошуки пригод. Спершу йдемо до водоспаду Пробій. Трохи там походили, поки людей нема, я купила в бабульки букетик і йдемо далі. Лише потім я доглупала, що з тим букетиком буду ходити цілий день. Ну й нехай.
ООО. Знайомі каменюки. Я щось не подумала, що я буду лізти в гори, тому одягла кеди. Не одягайте кеди в гори! В них не зручно і слизько. Але вже як є.
До вказівника до стежки Довбуша лізти десь треба хвилин 40. А якщо фотографуватись біля кожного куща - годину. Зранку людей лізе не багато. Ми тут самі, тому нас легко може вкрасти маніяк. Але це місце якесь таке світле і добре, що маніяків тут не водиться. Тут лише один маніяк - маніяк фотографування. І це я.
А це ми - дві шалені мордочки.
А ось і вказівник. До стежки 0,5 км. Але які це були 0,5 км....
Ця гора взагалі дуже цікава. Якщо на Хом'яку сама жесть в кінці, то тут навпаки. Дорога - у суцільних валунах. Моя рекомендація - якщо підіймаєтесь на гору, зверніть до найстарішого дерева. Цією дорогою підйом буде легший. А от назад вже можна лізти через каменюки.
Але наш шлях лежить в іншу сторону. Спочатку стежка легка - можна оглядатись навколо і фотографувати красу навколо.
А ось потім починають валуни. І дуже цікаво, що ці валуни просто на краю прірви - треба буде дуже обережним, бо можна легко зірватись. Довбані слизькі кеди...
По дорозі зустрічаємо велике сімейство. Жінки в блискучих майках і босоніжках. Скачуть по тих валунах, як гірські кози, поки я обережно повзаю рачки. У них, що якась суперсила?
Зате на тих валунах можна зробити красивезні фотографії.
Ну якщо Довбуш дійсно ходив цими стежками, то його зловити було дуже важко. Спробуй-но тільки перелізти через ці камені.
А ось це вже дійсно цікаво. Можливо саме тут Довбуш заховав свої скарби? І раптом якщо хтось не знає, Олекса Довбуш бігав по цих горах разом з опришками приблизно у 1730-1740 роках. А перші згадки про опришків взагалі датовані 1498 роком.
Опришки грабували панів й магнатів, але завжди ділились награбованим з селянами. І відповідно часто ховали награбоване. Не дивно, що горами досі блукають шукачі скарбів. Може у цих скелях щось заховане?
А ми все ближче до скелі Довбуша. Взагалі-то це природний комплекс скель і відкладень граніту — і він величезний! За легендою саме тут ховався Олекса і оскільки мав навички роботи з каменем, створив багато творів мистецтва. Кажуть, що ці скелі мають особливу енергетику і багато людей їдуть сюди з метою лікування. Звісно, що це дуже сумнівно, але якщо комусь помагає поцілунок з каменем, то нехай. Я от з каменюками не цілуюсь, а лише фотографуюсь.
Чим ближче до скель, тим більше людей і сміття. Якась зараза залишила пластикову пляшку на стежці і пішла собі геть. Я не змогла пройти повз, бо мене серце болить за природу, яка страждає через таких от свинюк. Звісно маленька пластикова пляшка біди не наробить. Але ж якби то вона була одна... Тому перелажу через каменюки і забираю той бутлик. Несу її решту дороги, бо в Карпатах смітників немає. Викинула вже ту пляшку в селі. Але вертаємось до нашої стежки.
Ми практично на місці. Андрій бачить цікаву горбаку і пропонує на неї залізти. Я стогну і кажу, що це дуже складно і важко. Андрій показує пальцем на 7-річних дітлахів, які вилізли на ту горбаку за 5 секунд і весело носяться по ній, як ті олені. Ех, старість не радість - лізу. До речі, добре, що ми туди видряпались. Бо звідти відкривається мальовничий краєвид і є місце для красивого фото. Звісно, що без черги не обійшлось.
Злазимо з горбаки і через 5 хвилин ми біля місця призначення - скелі Довбуша. Людей тут, як мурах. Вони лазять по тих скелях, щось їдять, горлають і ходять з телефонами, не дивлячись під ноги. Хтось мені сказав, що вхід в самі скелі закрили, бо шалені людиська часто там блукали і пропадали. І звісно були трагічні випадки. Нормальної фотографії зробити не вдалось, бо ж людиська всюди. Тому ми потусувались хвилин 5 і почимчикували вниз.
Проходимо ще через кілька локацій, але там також багато людей та й лізти вниз і знову підійматись не хочеться. По дорозі зустрічаємо твори мистецтва Олекси Довбуша. Хоча швидше за все - це витвори якогось невідомого гуцула.
До речі, про гуцулів. На виході зі стежки стоїть один такий. В капелюсі, вишитій сорочині та кептарику. З бородою і столиком, де стоїть всяка всячина. Забалакав нас, наговорив компліментів, короче розвів, як лохів. Вийшли ми від нього з пляшечкою кедрівки і двома гігантськими пакетами чаю. До речі, в одному з них я вже вдома знайшла маленьку живу гусеницю. Тому так і стоїть він в нас - кисне.
Біля нього є невеличка забігайлівка, де за смішні гроші можна смачно поїсти. Вона одразу біля входу в Гедзьо-парк. Там я їла смачнючий борщ, а МЧ якусь зупу.
Щоб потрапити в вольєрне господарство треба вернутись в місто. Знаходиться господарство одразу біля ставка і готелю «Ведмежа гора». Але спершу ми застрягли біля ставка, бо на берег якраз вилізли нутрії. Здається це було ціле сімейство: одна велика біла нутрія і 2 чорних. Також одна невпізнана нутрія дрихла в кущах. Також тут живе лелека, який був і минулого року. Методом спостереження було виявлено, що у лелеки поранене крило. Мабуть, його знайшли і врятували. Але літати він вже не може. Дуже сумно...
Нутрії нас трохи розважили, але йдемо дивитись на інших тварин. Ми заплатили за вхід в звіринець і також купили трохи корму для тварин. Спочатку бачимо птахів. Тут є павичі, фазани та інші. Їсти вони не хочуть. 
Далі - кози. Обожнюю кіз. Якби могла, завела би одну собі в хаті. Але я знаю з блогу Юлі з хутора, що кози - це дракони. вони дуже вредні і обжерливі. Але ще дуже розумні. Місцеві кози вже знають, що їх будуть годувати, тому торчать біля паркану на задніх лапах. Біля парканів обладнані спеціальні годівниці, куди можна кидати їжу. Їжі там купа, але кози хочуть ще.
Місця в звіринці більше ніж достатньо. Наприклад в оленів взагалі величезна територія. Просто майже цілий ліс. Але вони також пасуться біля паркану - вимагають їсти.
Хочеться кожному вкинути щось поїсти. Хоча людей насправді багато і майже кожен несе щось тваринкам. І навіть кабанам дістається. Хоча сморід від них страшенний. Територія велика, але вся в багнюці. Здається кабани там де їдять, там і роблять свої справи. 
Ми ще присіли біля оленів на лавочку, щоб ними помилуватись. Ну дуже красиві. Ніколи не зрозумію тих мисливців, які вбивають цих неймовірних тварин заради задоволення. Чи шуби, чи рогів, чи ще якоїсь дурні.
Якщо повернутись і пройти трохи далі вверх - можна побачити єнота. Але клітка для єнота ну дуууже маленька. Мені його стало шкода.
Поруч - кілька хатинок для морських свинок і хом'яків. Ось де відбувається справжній двіж.
Трохи далі вольєри з козулями і вівцями. Я знаю, що вівці добрі тварини, але ось це вредний баран (чи вівця) відганяв нещасну кізоньку від їжі. А кізонька ще й кульгала. Вредна вівця.
Територія насправді тут невеличка, але за можливість погодувати тваринок ставлю жирний плюс. Це дуже цікаво і весело. А для дітей це взагалі крута розвага. У нас ще є час - на дворі білий день. Тому просто бродимо по території. Нутрій вже десь шляк трафиш - певно пішли спати. Натомість плавають лебеді.
Сидимо на гойдалці і насолоджуємось краєвидом. Попереду ще цілий вечір. 
Вечеряти ми пішли в «20 видів вареників». Це навпроти залізничного вокзалу. Недорого і досить смачно. Але якщо чесно вареники в Подолянах значно смачніші, хоча й дорожчі. А ми залишаємось їсти наші пироги і відпочивати. Завтра похід на гору Синячка - треба набиратись сил.
Я хотіла дійти до водоспаду Прибій, але вже так темно, хоч в око стрель. Тому вертаємось назад. МЧ навіть ще встиг купити теплий чай в магазині і випити його по дорозі. Завтра новий день...
Ранок... Гори співають, пташки цвірінькають, поїзди гудуть, газонокосарка косить... Дякую, дуже дякую, що так рано розбудили. Але в нас сьогодні грандіозні плани. Ми йдемо на стежку Довбуша. Минулого року ми туди так і не потрапили, тому треба це виправляти. Але спочатку сніданок. Хоча тут є кухня, я мастила щось варити. На відпочинку я ніколи не готую, бо я приїхала відпочивати, а не стояти біля плити. Тому йдемо в уже знайомий нам заклад - снідати. Одночасно роздивляємось, як за рік забудували Яремче. Здається в кожному місті є свій Надал.
Ситі й щасливі йдемо на пошуки пригод. Спершу йдемо до водоспаду Пробій. Трохи там походили, поки людей нема, я купила в бабульки букетик і йдемо далі. Лише потім я доглупала, що з тим букетиком буду ходити цілий день. Ну й нехай.
До стежки Довбуша йти приблизно хвилин 30. Але я пам'ятаю, що з Маковиці туди також була дорога. Підходимо до дядька на касі і питаємо як краще йти. Дядько сказав, що через Маковицю швидше. Ми заплатили 80 гривень за вхід і полізли вперед. Як виявилось цей симпатичний дядько нас набрехав. По-перше, не швидше, а по-друге — вхід на стежку Довбуша безкоштовний, але треба заходити з іншого боку. От вредний гоцул.
ООО. Знайомі каменюки. Я щось не подумала, що я буду лізти в гори, тому одягла кеди. Не одягайте кеди в гори! В них не зручно і слизько. Але вже як є.
До вказівника до стежки Довбуша лізти десь треба хвилин 40. А якщо фотографуватись біля кожного куща - годину. Зранку людей лізе не багато. Ми тут самі, тому нас легко може вкрасти маніяк. Але це місце якесь таке світле і добре, що маніяків тут не водиться. Тут лише один маніяк - маніяк фотографування. І це я.
А це ми - дві шалені мордочки.
А ось і вказівник. До стежки 0,5 км. Але які це були 0,5 км....
Ця гора взагалі дуже цікава. Якщо на Хом'яку сама жесть в кінці, то тут навпаки. Дорога - у суцільних валунах. Моя рекомендація - якщо підіймаєтесь на гору, зверніть до найстарішого дерева. Цією дорогою підйом буде легший. А от назад вже можна лізти через каменюки.
Але наш шлях лежить в іншу сторону. Спочатку стежка легка - можна оглядатись навколо і фотографувати красу навколо.
А ось потім починають валуни. І дуже цікаво, що ці валуни просто на краю прірви - треба буде дуже обережним, бо можна легко зірватись. Довбані слизькі кеди...
По дорозі зустрічаємо велике сімейство. Жінки в блискучих майках і босоніжках. Скачуть по тих валунах, як гірські кози, поки я обережно повзаю рачки. У них, що якась суперсила?
Зате на тих валунах можна зробити красивезні фотографії.
Ну якщо Довбуш дійсно ходив цими стежками, то його зловити було дуже важко. Спробуй-но тільки перелізти через ці камені.
А ось це вже дійсно цікаво. Можливо саме тут Довбуш заховав свої скарби? І раптом якщо хтось не знає, Олекса Довбуш бігав по цих горах разом з опришками приблизно у 1730-1740 роках. А перші згадки про опришків взагалі датовані 1498 роком.
Опришки грабували панів й магнатів, але завжди ділились награбованим з селянами. І відповідно часто ховали награбоване. Не дивно, що горами досі блукають шукачі скарбів. Може у цих скелях щось заховане?
А ми все ближче до скелі Довбуша. Взагалі-то це природний комплекс скель і відкладень граніту — і він величезний! За легендою саме тут ховався Олекса і оскільки мав навички роботи з каменем, створив багато творів мистецтва. Кажуть, що ці скелі мають особливу енергетику і багато людей їдуть сюди з метою лікування. Звісно, що це дуже сумнівно, але якщо комусь помагає поцілунок з каменем, то нехай. Я от з каменюками не цілуюсь, а лише фотографуюсь.
Чим ближче до скель, тим більше людей і сміття. Якась зараза залишила пластикову пляшку на стежці і пішла собі геть. Я не змогла пройти повз, бо мене серце болить за природу, яка страждає через таких от свинюк. Звісно маленька пластикова пляшка біди не наробить. Але ж якби то вона була одна... Тому перелажу через каменюки і забираю той бутлик. Несу її решту дороги, бо в Карпатах смітників немає. Викинула вже ту пляшку в селі. Але вертаємось до нашої стежки.
Під час II світової війни в Яремче велись активні бойові дії. Тому тут багато залишків окопів. Це здається один з них. Або ж це стежка, яка веде до золота Довбуша. Або ж просто природа постаралась.
Ми практично на місці. Андрій бачить цікаву горбаку і пропонує на неї залізти. Я стогну і кажу, що це дуже складно і важко. Андрій показує пальцем на 7-річних дітлахів, які вилізли на ту горбаку за 5 секунд і весело носяться по ній, як ті олені. Ех, старість не радість - лізу. До речі, добре, що ми туди видряпались. Бо звідти відкривається мальовничий краєвид і є місце для красивого фото. Звісно, що без черги не обійшлось.
Злазимо з горбаки і через 5 хвилин ми біля місця призначення - скелі Довбуша. Людей тут, як мурах. Вони лазять по тих скелях, щось їдять, горлають і ходять з телефонами, не дивлячись під ноги. Хтось мені сказав, що вхід в самі скелі закрили, бо шалені людиська часто там блукали і пропадали. І звісно були трагічні випадки. Нормальної фотографії зробити не вдалось, бо ж людиська всюди. Тому ми потусувались хвилин 5 і почимчикували вниз.
Проходимо ще через кілька локацій, але там також багато людей та й лізти вниз і знову підійматись не хочеться. По дорозі зустрічаємо твори мистецтва Олекси Довбуша. Хоча швидше за все - це витвори якогось невідомого гуцула.
До речі, про гуцулів. На виході зі стежки стоїть один такий. В капелюсі, вишитій сорочині та кептарику. З бородою і столиком, де стоїть всяка всячина. Забалакав нас, наговорив компліментів, короче розвів, як лохів. Вийшли ми від нього з пляшечкою кедрівки і двома гігантськими пакетами чаю. До речі, в одному з них я вже вдома знайшла маленьку живу гусеницю. Тому так і стоїть він в нас - кисне.
Саме там на виході ми дізнались, що вхід на стежку Довбуша безкоштовний. Але сумніваюсь, що тоді б ми лізли через Маковицю назад. Тому в результаті вийшло на краще. Назад до міста йти хвилин 30. По дорозі оглядаємо красоти навколо - яка ж наша Україна прекрасна. Далі на черзі - вольєрне господарство. Але спершу ми знову йдемо до водоспаду Пробій.
Біля нього є невеличка забігайлівка, де за смішні гроші можна смачно поїсти. Вона одразу біля входу в Гедзьо-парк. Там я їла смачнючий борщ, а МЧ якусь зупу.
Щоб потрапити в вольєрне господарство треба вернутись в місто. Знаходиться господарство одразу біля ставка і готелю «Ведмежа гора». Але спершу ми застрягли біля ставка, бо на берег якраз вилізли нутрії. Здається це було ціле сімейство: одна велика біла нутрія і 2 чорних. Також одна невпізнана нутрія дрихла в кущах. Також тут живе лелека, який був і минулого року. Методом спостереження було виявлено, що у лелеки поранене крило. Мабуть, його знайшли і врятували. Але літати він вже не може. Дуже сумно...
Далі - кози. Обожнюю кіз. Якби могла, завела би одну собі в хаті. Але я знаю з блогу Юлі з хутора, що кози - це дракони. вони дуже вредні і обжерливі. Але ще дуже розумні. Місцеві кози вже знають, що їх будуть годувати, тому торчать біля паркану на задніх лапах. Біля парканів обладнані спеціальні годівниці, куди можна кидати їжу. Їжі там купа, але кози хочуть ще.
Місця в звіринці більше ніж достатньо. Наприклад в оленів взагалі величезна територія. Просто майже цілий ліс. Але вони також пасуться біля паркану - вимагають їсти.
Ми ще присіли біля оленів на лавочку, щоб ними помилуватись. Ну дуже красиві. Ніколи не зрозумію тих мисливців, які вбивають цих неймовірних тварин заради задоволення. Чи шуби, чи рогів, чи ще якоїсь дурні.
Якщо повернутись і пройти трохи далі вверх - можна побачити єнота. Але клітка для єнота ну дуууже маленька. Мені його стало шкода.
Поруч - кілька хатинок для морських свинок і хом'яків. Ось де відбувається справжній двіж.
Трохи далі вольєри з козулями і вівцями. Я знаю, що вівці добрі тварини, але ось це вредний баран (чи вівця) відганяв нещасну кізоньку від їжі. А кізонька ще й кульгала. Вредна вівця.
Територія насправді тут невеличка, але за можливість погодувати тваринок ставлю жирний плюс. Це дуже цікаво і весело. А для дітей це взагалі крута розвага. У нас ще є час - на дворі білий день. Тому просто бродимо по території. Нутрій вже десь шляк трафиш - певно пішли спати. Натомість плавають лебеді.
Також тут можна посидіти на троні і на гойдалці. На троні нікого не було, а от на гойдалку вже були поклали зуб інші люди, але ми встигли швидше дійти і сісти. Ги-ги.
Вечеряти ми пішли в «20 видів вареників». Це навпроти залізничного вокзалу. Недорого і досить смачно. Але якщо чесно вареники в Подолянах значно смачніші, хоча й дорожчі. А ми залишаємось їсти наші пироги і відпочивати. Завтра похід на гору Синячка - треба набиратись сил.
Дата: 10 серпня 2024 року
Тут читаємо про інші наші пригоди в Карпатах
Коментарі
Дописати коментар