Як Люба і Андрій підкорили гору Хом'як
Сьогодні важливий день — я вперше лізу на гору. Цієї честі удостоїлася гора Хом'як. Зрання ми з МЧ вилізли з садиби, нагружені рюкзаками, і розпочали свій шлях. Йти до підніжжя гори ми вирішили пішкарусом — хто знав, що це так далеко! По дорозі оглядаємо гуцульські хати. Нічого так гуцули живуть!
Зустрічаємо ознаки весілля — ось-такі обереги. Цікаво було б побувати на такому святі!
Йдемо-йдемо, а дорога не закінчується. Мене нагриз капець. Але я дуже мудра жінка і взяла з собою пластирі. І поки я сиджу попри дорогу та перемотую собі ноги, МЧ пішов досліджувати довколишній ліс. Щось довго його немає. Я вже починаю уявляти, як МЧ зустрів ведмедя, а мене затягує у свою нору якийсь маньячина. "Діти кукурудзи" відпочивають... Але ось і він — мій лицар! Кличе мене прогулятися лісом.
Ми знайшли жабу, яка ховалась від нас під деревом...
... і гірську річку. Тут я сфотографувалась, як справжній турист — в бандані і з рюкзаком за плечима.
Гриб.
Ми вийшли з лісу і йдемо далі. Ооо. Цивілізація. Тут нас зустріла перевернута хата.
Ми навіть і не сподівались! МЧ довго звертав мою увагу на неї аж поки не тикнув пальцем. Я ж сліпондра! Вхід — 20 грн. Тут бродило лише декілька москаликів, тому фотографувались ми без проблем. Цікаво, як вони то всьо клеїли на стелю?
Отримавши порцію нових вражень — рухаємось далі. Як виявилось, не всі туристи такі, як ми, що можемо пластиковий бутлик тягнути декілька кілометрів, щоб викинути у сміттєву урну.
Алилуя! Всього лиш дві години - і ми стоїмо біля підніжжя гори Хом'як. Ліземо. Я проходжу вгору лише 10 метрів і розумію, що Карпати — то не моє. Хочу додому!
Лавка! Поки ми сидимо і топчемо помідори з ковбасою повз нас проходить декілька груп людей, які також здійснюють підйом. МЧ питає: "Ми підемо довшою чи коротшою дорогою?". Довшою пішли всі нормальні люди, а ми з якогось дива гребемо по крутому схилу невідомо куди.
МЧ знаходить нам по палюзі, щоб було трохи легше. Я ж використовую палку, як меч Ескалібур.
Нарешті МЧ витяг мене на полонину. Трава тут по пояс, а краєвиди неймовірні.
Ми влаштовуємо фотосесію, а вже потім думаємо в яку сторону нам іти.
Помічаємо жіночку, яка мирно косить траву. Але як тільки-но ця жіночка нас побачила, як вона перетворилась у навіжене бабище і почала волати, що ми витопчемо їй всю траву. Ми розуміємо, що забрели на чужу територію і поспішаємо швиденько втекти. Певно, що нам треба було йти тією стежкою, як і всі нормальні люди. Я дуюсь і бубоню собі під ніс, що ми заблудимось і через рік та баба разом з травою збере наші кісточки. МЧ водить мене якимись манівцями і крутими небезпечними спусками.
Нарешті ми виходимо на нормальну стежку!
Ми ще навіть толком не розпочали підйом, а скільки вже було пригод! Ось Андрій обнімає дерево.
А ось гірська річка через яку потрібно перелізти.
Шлях нам вказують біло-зелені мітки на деревах. Перша лавочка, де ми влаштовуємо привал і розглядаємо метелика.
Не знаю, коли на цій горі відбувся обвал, але ці камінні схили вражають.
А от те, що стежку перегородили цілі брили мене не тішить. Дорога проходить над обривом і йти треба дуже обережно.
Отакі ось чудові краєвиди ми спостерігаємо по дорозі.
Також ми познайомились з киянами, які кожного дня піднімались на нову гору. І де в них тільки сили брались? А ще з мужчиною, який систематично тікав від своєї дружини-пилки. Але куди від неї втечеш в тих горах?
Я вже ледве тягну ноги і прошу в МЧ хоч "корочку хлеба". Ми присідаємо на лавочку і топчемо хліб з помідорами. Ой мамцю. Які ж вони смачні! А от вода у нас закінчується. Губи в мене пересохли і я вже уявляю собі, як пластую по дорозі і шепочу: "Води....".
Ще декілька метрів і ми виходимо на полонину. Тут народ відпочиває. І ми присіли на декілька хвилин. Наліво - дорога на гору Хом'як, направо - на Синяк.
І ось розпочинається справжня дорога під гору. Я і МЧ вже ледве тягнемо ноги.
І вперед не годен, і назад не повернеш. Але ми сильні! І ось ми ми виходимо на вершину. Яка ж я наївна... Це зовсім не вершина, а лише маленький передих перед справжнім випробуванням - дряпання рачки по кам'яних брилах... Хоча і тут дуже красиво.
Ліземо ми ліземо. Кожного, хто спускається, питаємо чи ще далеко. Всі кажуть, що ні. Але всі брешуть. Най ту гору качка копне! Я більше не можу. Я зараз тут сяду і буду сидіти. І хай хто хоче мене звідси стягує. Довбані каменюки... Але я бачу світло в кінці тунелю... Невже це кінець? Таки так. Ми вилізли. Алилуя! На горі вже сидять декілька таких нещасних, як ми і надутий гоцул. Я кидаю куртку на каменюки і падаю на неї.
Не бачу тих краєвидів і тієї краси навколо. Я змучилась... Так я сиджу майже півгодини. Не говорю. МЧ лазить по горі і фотографує, а я сиджу. Через деякий час в голові моїй розвиднюється і я розумію, що хочу пити. Гоцул продає чай. По 15 грн. за стаканчик. Бізнесмен, блін. Ми випиваємо по стаканчику найсмачнішого в світі чаю і купуємо ще два, щоб налити собі в бутлик. Нарешті я встаю з теплого місця і обходжу навколо, щоб помилуватись краєвидами. Зліва Говерла, а справа Петрус.
Таки заради цього варто було перти сюди майже 8 годин.
Ми посиділи тут хвилин 40 і вирішили, що пора спускатись. І як злізти вниз по тих брилах? Але нікуди не дінешся - мусиш. Трохи рачки, трохи на п'ятій точці ми помаленьку сповзаємо вниз.
Надибали чорниці. Тими брудними руками ми рвемо чорниці і кладемо собі в рот. І ніц нам не було — навіть живіт не болів! Спуск вже пішов швидше. Якихось 40 хвилин — і ми на полонині. Там нікого немає — одна корова.
Ми поїли, погодували трохи корову і пішли далі. Де можемо — там скорочуємо шлях. Правда одного разу ми залізли не туди де треба, але то нічо. Я вже не маю сил навіть фотографувати — а це вже серйозно. Нарешті ми чуємо божественні звуки — машини на трасі. Хоча від дороги йти нам ще годин дві, але це вже дрібниці. Пробуємо голосувати на дорозі — безрезультатно. Нарешті ми догрібаємо до перевернутої хати. Заходимо в колибу і там випиваємо по дві склянки соку кожен. Тепер можна і поїсти. Вперше куштую банош. Навіть досить такий нічо. А звідти ми вже сідаємо на таксі, яке і відвозить нас до супермаркету біля нашої садиби. Там ми купуємо дві пляшки води і п'ємо, п'ємо, п'ємо...
Про інші наші пригоди в Карпатах читаємо тут.
Зустрічаємо ознаки весілля — ось-такі обереги. Цікаво було б побувати на такому святі!
Йдемо-йдемо, а дорога не закінчується. Мене нагриз капець. Але я дуже мудра жінка і взяла з собою пластирі. І поки я сиджу попри дорогу та перемотую собі ноги, МЧ пішов досліджувати довколишній ліс. Щось довго його немає. Я вже починаю уявляти, як МЧ зустрів ведмедя, а мене затягує у свою нору якийсь маньячина. "Діти кукурудзи" відпочивають... Але ось і він — мій лицар! Кличе мене прогулятися лісом.
... і гірську річку. Тут я сфотографувалась, як справжній турист — в бандані і з рюкзаком за плечима.
Гриб.
Ми вийшли з лісу і йдемо далі. Ооо. Цивілізація. Тут нас зустріла перевернута хата.
Ми навіть і не сподівались! МЧ довго звертав мою увагу на неї аж поки не тикнув пальцем. Я ж сліпондра! Вхід — 20 грн. Тут бродило лише декілька москаликів, тому фотографувались ми без проблем. Цікаво, як вони то всьо клеїли на стелю?
Отримавши порцію нових вражень — рухаємось далі. Як виявилось, не всі туристи такі, як ми, що можемо пластиковий бутлик тягнути декілька кілометрів, щоб викинути у сміттєву урну.
Алилуя! Всього лиш дві години - і ми стоїмо біля підніжжя гори Хом'як. Ліземо. Я проходжу вгору лише 10 метрів і розумію, що Карпати — то не моє. Хочу додому!
Лавка! Поки ми сидимо і топчемо помідори з ковбасою повз нас проходить декілька груп людей, які також здійснюють підйом. МЧ питає: "Ми підемо довшою чи коротшою дорогою?". Довшою пішли всі нормальні люди, а ми з якогось дива гребемо по крутому схилу невідомо куди.
МЧ знаходить нам по палюзі, щоб було трохи легше. Я ж використовую палку, як меч Ескалібур.
Нарешті МЧ витяг мене на полонину. Трава тут по пояс, а краєвиди неймовірні.
Ми влаштовуємо фотосесію, а вже потім думаємо в яку сторону нам іти.
Помічаємо жіночку, яка мирно косить траву. Але як тільки-но ця жіночка нас побачила, як вона перетворилась у навіжене бабище і почала волати, що ми витопчемо їй всю траву. Ми розуміємо, що забрели на чужу територію і поспішаємо швиденько втекти. Певно, що нам треба було йти тією стежкою, як і всі нормальні люди. Я дуюсь і бубоню собі під ніс, що ми заблудимось і через рік та баба разом з травою збере наші кісточки. МЧ водить мене якимись манівцями і крутими небезпечними спусками.
Нарешті ми виходимо на нормальну стежку!
Ми ще навіть толком не розпочали підйом, а скільки вже було пригод! Ось Андрій обнімає дерево.
А ось гірська річка через яку потрібно перелізти.
Шлях нам вказують біло-зелені мітки на деревах. Перша лавочка, де ми влаштовуємо привал і розглядаємо метелика.
Не знаю, коли на цій горі відбувся обвал, але ці камінні схили вражають.
Отакі ось чудові краєвиди ми спостерігаємо по дорозі.
Також ми познайомились з киянами, які кожного дня піднімались на нову гору. І де в них тільки сили брались? А ще з мужчиною, який систематично тікав від своєї дружини-пилки. Але куди від неї втечеш в тих горах?
Я вже ледве тягну ноги і прошу в МЧ хоч "корочку хлеба". Ми присідаємо на лавочку і топчемо хліб з помідорами. Ой мамцю. Які ж вони смачні! А от вода у нас закінчується. Губи в мене пересохли і я вже уявляю собі, як пластую по дорозі і шепочу: "Води....".
Ще декілька метрів і ми виходимо на полонину. Тут народ відпочиває. І ми присіли на декілька хвилин. Наліво - дорога на гору Хом'як, направо - на Синяк.
І ось розпочинається справжня дорога під гору. Я і МЧ вже ледве тягнемо ноги.
І вперед не годен, і назад не повернеш. Але ми сильні! І ось ми ми виходимо на вершину. Яка ж я наївна... Це зовсім не вершина, а лише маленький передих перед справжнім випробуванням - дряпання рачки по кам'яних брилах... Хоча і тут дуже красиво.
Ліземо ми ліземо. Кожного, хто спускається, питаємо чи ще далеко. Всі кажуть, що ні. Але всі брешуть. Най ту гору качка копне! Я більше не можу. Я зараз тут сяду і буду сидіти. І хай хто хоче мене звідси стягує. Довбані каменюки... Але я бачу світло в кінці тунелю... Невже це кінець? Таки так. Ми вилізли. Алилуя! На горі вже сидять декілька таких нещасних, як ми і надутий гоцул. Я кидаю куртку на каменюки і падаю на неї.
Таки заради цього варто було перти сюди майже 8 годин.
Ми посиділи тут хвилин 40 і вирішили, що пора спускатись. І як злізти вниз по тих брилах? Але нікуди не дінешся - мусиш. Трохи рачки, трохи на п'ятій точці ми помаленьку сповзаємо вниз.
Надибали чорниці. Тими брудними руками ми рвемо чорниці і кладемо собі в рот. І ніц нам не було — навіть живіт не болів! Спуск вже пішов швидше. Якихось 40 хвилин — і ми на полонині. Там нікого немає — одна корова.
Ми поїли, погодували трохи корову і пішли далі. Де можемо — там скорочуємо шлях. Правда одного разу ми залізли не туди де треба, але то нічо. Я вже не маю сил навіть фотографувати — а це вже серйозно. Нарешті ми чуємо божественні звуки — машини на трасі. Хоча від дороги йти нам ще годин дві, але це вже дрібниці. Пробуємо голосувати на дорозі — безрезультатно. Нарешті ми догрібаємо до перевернутої хати. Заходимо в колибу і там випиваємо по дві склянки соку кожен. Тепер можна і поїсти. Вперше куштую банош. Навіть досить такий нічо. А звідти ми вже сідаємо на таксі, яке і відвозить нас до супермаркету біля нашої садиби. Там ми купуємо дві пляшки води і п'ємо, п'ємо, п'ємо...
Дата: 31 липня 2017 року
Про інші наші пригоди в Карпатах читаємо тут.
Коментарі
Дописати коментар