Вперше в Карпатах

Ось і настав цей день — день мого 30-річчя. Від сьогодні я маю викинути всі дурниці з голови та стати серйозною і мудрою жінкою, яка варить макарони та борщі чоловікові, не вважає кота головним членом сім'ї і збирає гроші на новий кухонний гарнітур, а не на поїздку в Париж.
І хоча в паспорті мені 30, в душі я залишилась тим голопузим дівчиськом, яке лазило в селі по деревах і стріляло з саморобного лука. Звісно, що мені хотілося вдягнути красиве плаття, каблуки і піти погудіти в барі, але бажання у всьому йти проти системи перемогло. Я плюнула на все з високого горба і поїхала з чоловіком в Карпати. І саме про цю поїздку буде моя розповідь.

Почалося все з "чудових" тернопільських таксистів. 6.30 ранку - машин немає. Якась жінка кричить, щоб ми даремно не старались - її дочка викликала таксі 2 години і не викликала. Тому вихід у нас один - йти пішки. Ноги в руки - і вперед. На автобус ми прибігли впритик. Місця на бамбетлі. Добре, що хоч не окремо. О 7.00 розпочинається наша поїздка по глибоких українських ямах. Як МЧ умудряється спати, коли головою можна поцілувати стелю? Загадка природи... Я ж слухаю улюблену Ніну Сімон і спостерігаю за краєвидами за вікном. Вікно до речі не відкривається. І для мене, як для члена табору "тим, кому жарко" це стало трагедією. Перша зупинка - Бучач. Тут я відвідала місцеву пам'ятку - туалет, де можна побачити усе... 

Поїздка продовжується. Водій стає біля кожного слупа і підбирає усіх бажаючих. В салоні вже немає чим дихати і ми з МЧ навіть не говоримо. Якийсь хлопака відкриває люк, але вже через 5 хвилин мамаша з дитиною його закриває. Я пориваюсь дати тій козі в чоло, але МЧ мене стримує. Пекло на колесах їде далі. Ми виїжджаємо в Карпати. Краєвиди стають все гарніші. 

В салон заходить москалиця та починає стогнати, що немає чим дихати. Пробує відкрити вікно. Алилуя! Вікно відкрилось! І що то за йолоп сидів біля нього, що навіть не спробував? Яка хороша жіночка! Дай Боже їй здоров'я.
Нам потрібне село Поляниця, що біля Буковеля. Але водій-довбодятел завіз нас аж під саме озеро. І ми топали ще годину часу під палючим сонцем до нашої хати. Перше враження від Буковеля в мене було не найкраще. Одні готелі і траса без тротуарів. Потрапити під машину тут - раз плюнути. Кожні 5 хвилин запитую МЧ чи ще далеко. Стогну і хочу назад до Тернополя. Нарешті ми догрібаємо до пункту призначення. Кури квокчуть, а я сиджу на камінці і хекаю.
Наша кімната зустрічає приємною прохолодою.

Садиба "Горянка" запропонувала нам двох кімнатний номер з балконом і чудовим видом на гори. 

Трошки відпочивши ми вирушаємо на пошуки їжі! Спершу ми натрапили на якийсь москальський ресторан, де всі говорять по-кацапськи. І це в Карпатах!!! Моя патріотична душа цього не витримала і ми рушили далі. У наступному ресторані нам таки пощастило поїсти. Тут я скуштувала дуже смачний крем-суп з білих грибів. МЧ їв свій бульйон і скоса позирав на моє. Не дам!!! Але совість перемогла і я залишила йому трішки - нехай знає моє добре серце. 

Після відвідин ресторану ми зрозуміли, що якщо три дні будемо харчуватись у подібних закладах - до Тернополя підемо пішки. Тому йдемо до супермаркету. МЧ заніс продукти в номер і ми вирішили шукати коротку дорогу до Буковеля. Я щось не думаю, що гуцули лазять попри трасу - полюбому вони мають якісь тропи через гори. Стежка веде нас вправо - у ліс. 

Ось попереду прокладає шлях МЧ з рюкзаком...

А я спостерігаю за коровами з дзвіночками. Муууу.

Краєвиди дійсно чудові, але, на жаль, люди завжди все знищують. Ось і тут видно, що проводиться систематична вирубка лісу. 

Хоча природа бере своє. Маленькі ялинки також хочуть жити.

Я дупля не ріжу в рослинах. Коли мені на день народження подарували вазон, першим, що я спитала, як воно називається і що з ним робити. Як виявилось, то була фіалка....

Але папороть я знаю! Давно, ще у ранні дівочі роки, я хотіла йти шукати цвіт папороті в ніч на Купала. Але де її знайдеш біля автовокзалу...

А то я волаю.

І МЧ вправляється у своєму вмінні фотографії.

Якісь незнайомі мені фіолетові квіти. Але ж гарні!

Ми знайшли малину! Поки їмо, питаю МЧ чи не з'їсть мене грізлі у цих хащах і чи не вкусить гримуча змія. МЧ ігнорує ці запитання...

Все. Дорога закінчилась. Шлях нам перегороджує чергова будова готелю. Там якось можна пролізти, але ми не ризикуємо. Ще гуцули з топірцями накинуться на нас. Вийти на трасу можна, спустившись вниз по полонині. Полонина обгороджена плотом. Певно то приватна територія. Але ж ми дурні туристи. Гребемо вниз.

Земля тут дуже м'яка і я, як завжди, встаю ногою у щось не дуже хороше. Певно піде МЧ мити мій капець у гірській річці.

Виходимо на територію готелю і бачимо трасу. Далі наш шлях до Буковелю проходить повз скажених водіїв. Капець МЧ так і не помив, бо спуск до річки дещо небезпечний. Щоб часом я не втратила і капець, і МЧ. 

Як я помітила, в Буковелі дуже багато недобудованих будинків, готелів і т.д. Це дуже псує загальне враження. 

А то я кучерява біля річки. Хотіла сфоткатись з задертою ногою, але МЧ не дав.

Нарешті ми, два здохляки, догребли до Буковеля. Пішкарусом акурат година часу. І заради чого? Можливо я не права, але тут дивитись абсолютно нічого. Одні готелі та крамниці. Навіть гір не видно за тим всім багатством. 

Вже темніє і стає холодно. Гребемо назад. По дорозі дегустуємо вино в гоцула і купуємо дві пляшки. Вино навіть дуже смачне. Зі смородини і чайної троянди. А ще я купила магнітик і пригледіла собі тапки з баранцями. Але шопінг буде пізніше, завтра нас чекає важкий підйом на гору Хом'як...

Дата: 30 липня 2017 р.

Про інші наші пригоди в Карпатах читаємо тут.