Верховина: собачата-телята, оглядова вежа і зачинені музеї

Ви прочитали історію про вергуни і хочете ще? А дулі - мусите почекати  і почитати про мої пригоди в Верховині – інакше діла не буде. Тому читаємо початок тут.

Встаю я рано-вранці, точніше мене розбудив гуркіт машин, які їздять туди-сюди в двох метрах від нашого вікна. Також мене не потішив матрац – просто дубовий – почуваюсь як стара ондатра. А ось постільна білизна чудесна, дуже приємна і м'якенька. Роблю собі чайок і насолоджуюсь чистим карпатським повітрям вперемішку з вихлопними газами.

Нарешті витягаю МЧ з теплого ліжка і йдемо снідати. Було вирішено йти в центр села, але вже через 10 хвилин ми дуже про це пошкодували. 

Йдемо собі йдемо і от бачимо попереду собаче весілля. Дорога тут одна, тому обійти собак не вийде. Точніше не собак, а трьох телят. Дві секунди – і вони вже біля нас. Сучка навіть досить дружня, махає собі хвостиком. А от два кобелі... Коли вони починають гарчати в 5 сантиметрах від моєї ноги, серце опускається в п'ятки. Я собак не боюсь, але ситуація стає загрозливою. Переходимо дорогу – вони за нами, йдемо далі – за нами, повертаємо назад – за нами. От трясця, хіба так важко стерилізувати своїх тварин???

Починаю панікувати і, як на зло поблизу жодного магазину. Бачимо відкриту браму в двір, де ведеться будівництво – заходимо всередину. Кричати і відганяти псів щось не дуже хочеться – хто знає як вони відреагують. Пси на подвір'я не заходять, але влягаються собі просто біля воріт. Ми, як два дурбелики, стоїмо на чужому подвір'ї і не знаємо шо робити. 5 хв, 10, 15... І ось дівчинка-пес вирішила підійти до нас ближче, два телята біжать за нею. МЧ вже не витримує і криками проганяє псів. Що ми скажемо уколам від сказу? Не сьогодні! І коли вже практично виходимо з подвір'я, під'їжджає джип з блатними гуцулами:

- Шо ви тут робите?

- Та від псів ховаємось.

- Ги-ги. Ясно.

І поїхали собі далі. Не встигли ми відійти 5 метрів від хати, як з того ж подвір'я виїжджає білий Рендж Ровер з якоюсь дівчиною за кермом. То вона боялась вийти з хати і аж викликала власника? От перестрах, чисто як я. З того переляку розвертаємось назад, йдемо їсти яйця в кафе-магазині, що біля хати. Також повертаємось в номер випити 100 грамів, щоб заспокоїти нерви. 

Спроба номер два. Знову виходимо з хати і йдемо до міста, бо на порядку денному оглядова вежа. Кажу МЧ, що підемо іншою дорогою, через село. І тільки но ми звертаємо ліворуч біля мосту, як з кущів вибігають наші давні знайомі – собачата-телята. Та холєра ясна! В них що якась таємна місія? Цього разу МЧ не церемониться і одразу їх проганяє.

Нарешті ми в центрі селища. До вежі звідси недалеко, але я ж забула, що ми в горах. Треба дертись на досить крутий пагорб по не дуже хорошій дорозі. Сама дорога типу йде через село, чимось мені нагадала дорогу на Бону в Кременці. Оглядаємо хати гуцулів, дуже файні, всі в квітах і обов'язково з гойдалкою на подвір'ї. П'ять хвилин і я вже дохла, голодна і нещасна. Витягаю злаковий батончик, який привезла ще з Тернополя і стараюсь відновити свої сили. МЧ тим часом розповідає якусь цікавезну історію про китайські кросівки.

Проходимо повз невеличкий лісок, бачимо перших туристів. Інколи пробігають місцеві, які скачуть по тих горах як кози. Виходимо на роздоріжжя. Навігатор каже, що треба трохи спуститись вниз, МЧ волає, що треба йти вліво – наверх. Як порєдна жінка, слухаюсь свого чоловіка. А потім тішусь з того, що він неправий. Хоча перед нами і відкривається неймовірний краєвид, вежа таки внизу.

Ну просто краса. Але якшо тобі треба піти в місто по хліб...

Вертаємось назад – до вежі. Назустріч нам йде ціла група суржикомовних підлітків – як добре, що вони вже повертаються. Оглядова вежа у Верховині – це велике дерево, навколо якого по спіралі збудована конструкція зі сходів і двох майданчиків. Поруч місцеві будівельники будують якусь фігню: хату чи магазин.

Ліземо наверх, краєвид дійсно відкривається дуже красивий. Але враження псує звук циркулярної пилки. Знизу ще є гойдалка, на якій можна посидіти, але ж знову таки – в двох метрах ведеться будівництво.

Сфоткай мене, сфоткай!!!! Крім нас двох, більше нікого нема. Та й взагалі у Верховині туристів не густо. Цікаво чому...

О люди, яка я товстенька, ну чому я така товстенька??? Ех комплекси, мої комплекси... Краще буду фоткати природу.

Пора злазити вниз. Дорога назад значно легша, тому є час повитріщатись на хати – ми з МЧ це любимо. Ось вівці бекають, а там хтось шось будує на подвір'ї. Ого, цілий склад пральних машинок – тут певно живе майстер.

А сонечко то припікає, тому музей Гуцульщини – те, що треба. Скажу по секрету – це єдиний музей зі 100 штук у Верховині, в який ми змогли потрапити. Він державний, тому працює по графіку. 

Вперше музей був відкритий у 1939 році, але пропрацював не довго. Вдруге його відкрили у 2004 році на громадських засадах, а вже у 2007 він стає філіалом обласного краєзнавчого музею.

Всього тут є п'ять залів: народні промисли, історія, мистецтво, етнографія.

Тут можна ознайомитись з місцевою історією, є окремі експозиції присвячені опришкам та УПА.

Нам навіть трохи пощастило (здається єдиний раз, поки ми були у Верховині), бо збоку проводять екскурсію. А оскільки музей маленький, все дуже добре чути. Екскурсоводка розповідає про унікальні експонати, наприклад, про ягідний тис, алкалоїди якого використовують в лікуванні онкології. Також тут є метеорит, знайдений у річці, і ляльки молодят, які приїхали з Лондона. 

Велику увагу музей приділив творчості Параски Плитки-Горицвіт. Це гуцульська письменниця, мисткиня, етнографиня і художниця. Хоча закінчила лише чотири кляси, самостійно вивчила німецьку. У 1943 дісталась до Німеччини, щоби вступити до університету, але потрапила в якусь кончену родину. Після повернення до Криворівні (це село біля Верховини) стала зв'язковою УПА. У 1945 за цю діяльність її відправили до Сибіру.

У таборах вона познайомилась з грузинським художником, якому була віддана все життя. Повернулась в Україну Параска через 10 років. Спочатку вела активне життя, займалась творчістю, але потім усамітнилась. Вона написала багато книг, також захоплювалась індійською культурою.

Параска писала картини та ікони, грала на музичних інструментах, самостійно освоїла мистецтво фотографії.

Останні роки провела у злиднях, майже втратила зір. Померла у 1998 році. Отака ось сумна доля. 

Ми ще трохи блукаємо музеєм, оглядаємо народний одяг, вишивки та побутові речі.

Дуже мені "сподобалось", як екскурсоводка цитує Висоцького і згадує Булгакова у розмові з туристами-киянами. Меншовартість у всій своїй красі. Псіхую і виходжу з музею, за нами "какая разніца" с Кієва. Якраз в цей момент привозять хлопця "на щиті". Все селище зупиняється. Вгадайте, хто навіть не спромігся зупинитись і віддати шану? Правильно – "какая разніца".

Зла як чорт тягну МЧ їсти. Через дорогу є ресторан "Україночка", туди ми і йдемо. Я беру собі борщ, МЧ якусь зупу. Треба наїстись, бо маємо відвідати ще тучу музеїв.

Перший музей на порядку денному - хата-музей кінофільму "Тіні забутих предків". Хто не знав, Параджанов знімав своє кіно саме у Верховині. А в цій хаті, де музей, 7 місяців жив сам режисер під час зйомок. Ну Параджанов може і жив, але потрапити всередину ми не змогли – музей зачинений. 

Трохи тусуємось біля хати, зверху є симпатична лавочка, куди ми й падаємо. Підходять інші люди і навіть телефонують за вказаним номером. Але те, що їм сказали (чи не сказали), мабуть, не дуже сподобалось, тому що йдуть геть. За пів години, що ми там сиділи, до хати підходили разів три і йшли. А якщо врахувати, що вхід в музей близько 100 гривень, власники втратили за ці 30 хвилин мінімум тисячу. Клієнтоорієнтованість на вищому рівні. Ну що ж, в музей нам не попасти – йдемо далі.

Далі по дорозі ще мінімум 4 музеї. І вгадайте що? Всі вони були зачинені! Біля одного була купа сміття, другий виглядав так, ніби востаннє там ночували ще опришки. Третій також зачинений, а четвертий ми взагалі не знайшли, бо він десь був на горбаці, а вказівників нема – одна брама без хати. Але я даю 99,9%, що там теж нікого не було.

Похнюпивши носи йдемо назад. Хата Параджанова як стояла пусткою, так і стоїть. Сідаємо на лавочку, бо робити більше нема чого. Дертись на якусь гору вже пізно, а додому йти рано.

Вивчаю карту Верховини – все цікаве ми обійшли ще вчора. Далі оцінюю ресторани, в яких ми могли б повечеряти. Було вирішено піти в Криворівню – там знайшовся один цікавий заклад. Ну і шо, шо туди перти три кілометри, то хіба багато? Тільки я не оцінили, що дорога то йде серпантином і ще й попри трасу без тротуару...

Шмат дороги ми йдемо селом. Краєвиди тут дійсно неймовірні. Цікаво, як це жити в такому мальовничому місці?

Зустрічаю сестру.

В цій чудесній місцині ми застрягли хвилин на 20.

Але щастя наше тривало недовго. Переходимо через місток і ми вже на трасі.

Далі дорога йде по вузькій стежинці – пора починати молитись. Більшість водіїв звісно адекватні, але є й винятки... Зате в нас чудова можливість пороздивлятись хати гуцулів. Аж захотілось сюди переїхати. По дорозі ми надибали ще один музей – звісно також зачинений. Хоча вже досить пізно, тому це не дивно.

Також були досить небезпечні ділянки дороги з крутими поворотами, де над головою висіли кам'яні брили.

Зустріли вужика. Дуже симпатичний.

Нарешті я бачу світло в кінці тунелю. Три кілометри по цій дорозі – це понад годину часу пішки. Та ну його в пень, я відмовляюсь від таких експериментів. Поки дійшла – вже три рази склала заповіт.

Ресторан пустий, але кухня ще працює. МЧ замовив собі бульйон, я якісь пиріжки з бринзою. Ціни приблизно як в Тернополі.

І оце ми перли сюди годину часу, щоб змолотити все за 5 хвилин? Питаю власника чи має номер таксі. Фух, а то я думала, що у Верховині і цього немає. Довгу дорогу назад в темряві я б не пережила.

Поки чекаємо таксі вичитую, що на цих дорогах можна зустріти ведмедів. Що далі, то гірше. А ми ж завтра ліземо в гори?! Приїжджає таксі, я відразу питаю водія за ведмедів. Регоче, зараза.

Дорога, яка зайняла у нас годину, назад тривала хвилин 5. Що то значить машина! Тре здавати на права. А ми стомлені і не дуже щасливі мостимось спати. Завтра йдемо в гори і навіть не здогадуємось, що нас там чекає...

Дата: 31 липня 2025

Тут читаємо про інші наші пригоди в Карпатах