І знову я повертаюсь у Львів - місто кави, старовини та страшних бандерівців. Відтоді, коли я змогла вперше насолодитись його затишною атмосферою, минуло вже ось 3 роки. Звісно я їздила до того в Львів на екскурсії, весілля і т.д. Але просто погуляти ніяк не виходило. Прочитати про мою першу поїздку з МЧ (моїм чоловіком) можна тут. На другий рік трапилась прецікава історія з канапками про яку читаємо тут і тут. Нещодавня наша подорож також не обійшлась без пригод. Але все по порядку...
Цього разу я їхала в Львів лише зі Шпачком. Мій дорогоцінний МЧ був на роботі, а коліжаночка-американочка топтала гамбургери на другому березі океану. Їхали ми поїздом і нас було троє: Я, Шпачок і канапки. Попутниками були двоє симпатичних жінок, які цілу дорогу розважали нас різними байками. Звісно вони перервались на той час, поки ми топтали канапки з ковбасою і огірком.
А ось і Львів. Назад квитків я не брала, так як сподівалась без проблем взяти квитки на місці. А дульки не хочеш? Нема квитків, ниньки свєто - Йвана. Хай тобі грець! У нас намалювались три варіанти:
- Їхати на Стрийський вокзал за квитками;
- Ночувати на вокзалі в компанії бомжів;
- Шукати дуууже дешевий хостел і двіжувати в Львові цілу ніч.
Стрийський вокзал переміг і ми йдемо на маршрутку. Возила нас та маршрутка манівцями цілу годину. Якась жіночка розповідала нам про принади Львова: ковзанку, брендові магазини та кінотеатр. Не хотілось її розчаровувати і казати, що у Тернополі теж таке є. Злі і недобрі вилазимо на зупинці. 12 година дня. Квитки на Тернопіль є, але на 18 годину. От халепа, пункт номер три (хостел) зміцнює свої позиції у рейтингу. Але здоровий глузд перемагає і ми беремо квитки. Тепер за 5 годин нам потрібно встигнути:
- Відвідати Личаківський цвинтар;
- Піти на Високий замок;
- Попити львівської кави;
- З'їсти тортик;
- Полазити по площі Ринок;
- Купити магнітик "Досить бухати"для МЧ;
- Доїсти канапки;
- Зробити купу фотографій, які зірвуть шквал лайків у фейсбуці.
На жаль, відвідини Личаківського цвинтаря ми перенесли на наступний раз, і поїхали на площу Ринок. Звідти ми плануємо піти на Високий замок. Але зараз перед нами виріс величний Бернардинський собор.
Канапки чекають свого часу і ми присіли на лавочку, щоб перекусити. З одного боку мирно бесідують французи, а з іншого бабульки також топчуть якісь котлети.
Що мене прикро вразило - велика кількість "рускогаварящіх". І здається, що від минулого року їх побільшало. Їхня кількість практично зрівнялась з кількістю поляків. Стараюсь не звертати на це уваги і не псувати свого і так вже зіпсутого настрою.
А ми з Шпачком летимо на Високий замок. По дорозі зустрічаємо славного козака, який навчив Європу пити каву. І чим Європа віддячила? Зачмерила славного хорвата за "Слава Україні"...
Блукаємо трохи манівцями та дворами. Якась жіночка відправляє нас не в ту сторону і ми заходимо у глухий кут. По ходу це такі львівські приколи. Нарешті виходимо на правильний шлях. Два роки тому я вже піднімалась на Високий замок і більш-менш пам'ятаю дорогу. Шпачок гігантськими кроками летить вперед і я лечу за нею. Перший шмат дороги пройдений. Попереду зелений парк і сходи нагору.
Ну за останні місяці мій фізичний стан значно покращився і я почуваюся героєм. То нічо, шо язик на бороді, а Шпачок виглядає так ніби лежала на пуховій перині півдня. В неї навіть дихалка не збилась. Але сходи ми пройшли і йдемо далі. Починається територія продавців магнітиків та різних фенічок. Бачу браслетик з тризубом. І тільки-но я захотіла його придбати, як чую "Пакупайте пакупайте, очень красівиє". Тьху на тебе, вже б могла українську мову вивчити. Роблю морду цеглиною і проходжу мимо. Місцевість стає цікавіша, Шпачок все частіше зупиняється для фотосесії. Аж ось і наша підкорена вершина. Як каже Шпачок, після Говерли - то дитячий садок. Згадую, як я підкорювала Хом'як, і погоджуюсь. На майданчику купа люду. Але місце на лавочці для нас знайшлось. Витягуємо банани і нагло жеремо на очах у поляків. Шпачок в захваті, фотографуємось з усіх сторін.
І тут я на власній шкурі відчула ситуацію, коли фотографую я...
і коли фотографують тебе...
Мда... Не вийде з тебе, Ксюха, фотографа. Але хоч як тут красиво, пора спускатись вниз. Вже за двадцять хвилин ми опиняємось біля оперного театру. Декілька невдалих фото і вирушаємо на пошуки смачної кави.
Ми обішли кілька пафосних львівських закладів, зокрема "Гасову лампу", але побачивши, що наші фінанси співають романси, зупинились на звичайній кав'ярні. Айс Какао + кавовий тортик... Хіба може бути щось краще?
Виходимо назад на площу Ринок. Тут ми попадаємо на вудочку хлопаки, який продає національні стрічечки. Каже, що збирає на навчання. Не здивуюсь, якщо він збирав собі на відпочинок десь у Кенії. Вже зі стрічками на руках, далі гуляємо заплутаними вулицями Львова.
Виходимо до пам'ятника Никифору Дровняку. Хто незнає, це український художник-примітивіст, який жив у 1895-1968 рр. Його треба помацати за носа і за пальця, але для чого це робиться я не в курсі. Певно бажання здійсниться.
Далі ноги несуть нас на барахолку біля пам'ятника Івану Федорову - одному з перших друкарів. Тут ми застрягли надовго. Я прикупила собі декілька книг Сомерсета Моема (хто не читав - рекомендую), а Шпачок - Агату Крісті. До мене починає говорити якийсь дідок-москалик, але я роблю вигляд, що не розумію російської :D Продавчиня миттєво переходить на мову Мордору і моя думка про неї різко падає до нуля. Але вказувати комусь якою мовою йому розмовляти я не вправі, тому просто відходжу вбік...
Треба вибиратись звідси, бо спущу на книжки всі гроші. Ми підходимо до Успенської церкви і починаємо вивчати карту.
Нам треба потрапити на зупинку на проспекті Свободи, звідки їде автобус до автовокзалу. Помаленьку гребемо до оперного. Прогулянка вийшла цікавою, але часу мало... Тим більше, що Львів починає двіжувати на повну аж ввечері. Треба таки колись заночувати.
Йдемо повз пам'ятник Міцкевичу і потрапляємо знову до Бернардинського собору, звідки і почалась наша мандрівка. Але ми помилились зупинкою і тепер гребемо назад. Ооо. Біля Рошену нові фігурки. Стараюсь завжди тут зробити фото.
Я ще хотіла тому коту в пащеку голову запхати, але щось повстидалась... До речі, про котів...
На зупинці ми сідаємо в автобус (до речі, дуже комфортабельний, хоча і напханий по саму зав'язку) і їдемо на вокзал. Ми дві пунктуальні, передбачливі жіночки, тому були на станції о 17.00 - за 1 годину і 15 хвилин до відправки. А най тебе муха вбрикне! Сідаємо на лавку і доїдаємо канапки. До нас підсідає імпозантний мужчина з ядерним перегаром з рота і просить пару гривень на 100 грам. Спершу вибачається за свою російську мову (за це йому респект), а тоді ріже в очі правду-матку. Ми культурно йому відмовили, він вибачився і пішов далі на пошуки якоїсь доброї, наївної душі. Ну от і все. Ми сідаємо в атобус і їдемо додому, в рідний Тернопіль. Якби не мега-смердючий кондиціонер, поїздка була б просто супер. Дома мене чекає МЧ і найкращий у світі кіт. Надіюсь ми ще попадемо в Львів цього літа. Усім дякую за прочитаний пост, залишайте коментарі та ставте лайки.
Дата: 07/07/2018
Прочитати про інші пригоди у Львові можна тут
Коментарі
Дописати коментар