Другого такого міста, як Львів, немає у світі!

липня 27, 2016

Другого такого міста, як Львів, немає у світі!

Закарбувалися і в’їлися в думки
Оті всі площі, вулиці і вікна
А ще твій дух.

Відвідати місто Лева я планувала ось уже років п'ять-шість. І от що дивно. Я була у Варшаві, була в Кракові. А в рідному українському Львові, який знаходиться в двох годинах їзди і нічим не поступається цим двом польським містам - не була. Подруга виїхала за кордон, а я вийшла заміж. А Львів так нас і не дочекався. І от через тиждень після весілля ми з МЧ беремо квитки на Львів. Спека неймовірна, в плацкарті можна "відкинути коньки"...Тішить одне - їхати нам всього лише 2 години. Львівський вокзал зустрічає нас шумом, гамом і кілометровою чергою в туалет. В Тернополі квитків у зворотню сторону для нас не знайшлося. У Львові з цим проблем не було.

І ось ми виходимо з вокзалу та йдемо на зупинку, де нам потрібно сісти на трамвай номер один. Виходимо на вулиці Дорошенка і чимчикуємо на проспект Свободи до пам'ятника Шевченку. Ліворуч біля пам'ятника - 12-метрова символічна стела "Хвиля національного відродження" на якій символічно зображена історія України з часів Київської Русі до ХХ століття.

Чимчикуємо прямо до окраси Львова - оперного театру. Названий на честь відомої української оперної співачки - Соломії Крушельницької. Його будівництво розпочалося ще у 1897 році, а відкрився театр 4 жовтня 1900 року.

Навколо театру ходять золоті та срібні людиська, які фотографуються з тобою незалежно від твого бажання.

А це дуже цікаве оформлення літнього майданчика - балеринки. Схожих балерин я витинала (правда в дещо меншому розмірі) на новорічні свята.

Повертаємо праворуч і попадаємо на львівський сувенірний ринок. Чого тут тільки немає. Вишиванки, сувеніри, антикварні речі. Ми купили магнітик і обкладинку для паспорта МЧ. Я трошки постогнала біля паспорта з підписом "Я бандерівка" і пішла далі.
МЧ хоче їсти. Вафелька в поїзді його не врятувала. А я пообіцяла завести його у вегетаріанське кафе - поїсти травички. МЧ у "захваті"! І ось ми йдемо на пошуки зелених дверей. Виходимо до пам'ятника Міцкевичу...

... і замість зелених дверей, знаходимо магазин Рошен. У лютому тут були коти, а зараз жирафи на велосипедах.

Повертаємо назад і завдяки гострому зору МЧ таки знаходимо зелені двері. Ми попадаємо на кулінарний майстер-клас. Дівчина і дуже балакучий хлопчина готують вегетарінську страву. А ми в цей час замовляємо собі по супу, якесь дивне місиво з баклажанів, кабачків, перлової каші та сиру і горохові котлетки. Поки чекаємо на страви, хлопчина розважає усіх, як може. Він заставляє народ танцювати, вчить їсти паличками, а потім організовує цілий оркестр з людей із паличками. Все ж таки, Львів - незбагненне місто.
Мене цікавило питання - чи можна нагодувати хлопа без м'яса. Як виявилося - можна! МЧ вихлебтав суп і вже це дивне місиво доїсти не зміг. Правда йому таки вистачило сили вкрасти у мене одну горохову котлетку. Поки МЧ розплачувався, я ховала китайські палички у сумку. Вдома будемо вчитись ними їсти.
Ми викотились з кафе. Подальший наш шлях пролягає у палац Потоцьких.

Палац побудований у стилі бароко у 1880 році за проектом французького архітектора Луї Альфонса Рене Довернь. Будівлю розміщено на місці старого палацу, який належав роду Потоцьких, а саме Марії з Сангушків та її чоловіку Альфреду Потоцькому. Але Альфред рано помер і не зміг побачити свою майбутню резиденцію. Будівництво палацу завершив його син Роман і дружина Марія.

Вартість вхідного квитка - 48 грн. за 2 поверхи. Можна відвідати лише один з поверхів. Ми йдемо на обидва.

На першому поверсі розміщені парадні зали для прийому гостей. Палац нагадав мені Версаль у мініатюрі. Та ж сама ліпнина, позолота, розпис.

Виходимо до зали з роялем, де, мабуть, відбувались різноманітні концерти.

А це, швидше за все, їдальня.

Ідемо на другий поверх. Тут відкрита експозиція Львівської галереї мистецтв. Європейське мистецтво XIV-XVIII ст. представлене творами М. Базаїті, Ф. Гойї, Я. Цуккі, Ж. Герена та ін. Фотографувати заборонено, хоча, як я помітила, мало хто на це зважає. І ми в тому числі.

Спускаємось сходами....

... виходимо назовні. Потрібно трішки відпочити. Біля палацу безліч наречених - черга до фотографування.

Виходимо за ворота. Попереду - купа можливостей. У кожному куточку Львова можна надибати щось цікаве. Але сьогодні ми ще не відвідали площу Ринок. Тому наш шлях пролягає саме туди.

І ось ми тут. Спостерігаємо таку дивну живу скульптуру.

Проходимо по площі...

... і виходимо до каплиці Боїмів. Львівський купець угорського походження Георгій Боїм вирішив збудувати родинну каплицю небаченої краси. Будівлю звели і освятили у 1615 році.

Милуємось красою міста... Львів - це місто, яке зачаровує з першого погляду. Кожна його вуличка наповнена стародавнім шармом, просякнута ароматом кави і приховує інтригуючі історії.

Стоїмо перед Домініканським собором - величною архітектурною пам'яткою Львова. Монастир домініканів тут заснували ще у ХІІІ ст., а новий храм спорудили у 1748-1764 рр.

Далі ми попадаємо у мій рай - книжкову барахолку. Чого тут лише немає. Ех, було б більше часу... І МЧ десь сплавити подалі, щоб не заважав насолоджуватись світом книг) А так ми купуємо лише по манюсінській скляній статуеточці. Я - ліліпутну сову, а МЧ - ліліпутного їжачка.

Міський арсенал - оборонна споруда XVI століття. Тут розташовується єдиний в Україні музей зброї. Купуємо квитки і вперед.

Дворучні мечі. Уявляю свого МЧ з таким мечем і в латах.

Це зброя Сходу.

І мій улюблений арбалет.

Картина Яна Матейка "Битва під Грюнвальдом". Битва відбулася 15 липня 1410 році між військами держави Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського, Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. На боці союзницьких військ також виступали кримські татари. Битва тривала близько трьох годин і війська Тевтонського ордену були розгромлені.

Св. Юрій перемагає дракона.

Лати відомих польських крилатих гусар.

Виходимо з музею. Лавка! Треба дати відпочинок ногам, тому що попереду підйом на Високий замок. Ми не маємо уявлення куди йти, тому запитуємо у GPS. Він вказує нам шлях і ми йдемо. Але хто знав, що ми переплутали південь з північчю і йдемо у зовсім протилежному напряму. Десь хвилин через двадцять, ми доглупали, що на високий замок потрібно підніматися вгору, а не пиляти прямо у сторону вокзалу. Тому повертаємось назад. Знаходимо порохову вежу і карту. Ми на правильному шляху!