Як Люба їздила на поле півоній

 Серпень надворі, осінь вже дихає у спину і так не хочеться відпускати літо... Це літо принесло мені багато емоцій: хороших і не дуже. А пролетіло як мить. Наше сьогодення складається з усмішок і трагедій, радости й смутку. Але життя продовжується, жити далі потрібно. І не відмовляти собі у невеличких приємностях. Тому сьогодні ми повернемось на 3 місяці назад — у 18 травня. В цей день я і коліжанка-харків'янка, з якою ми рівно рік тому блукали Львовом, їдемо на поле півоній.

Наша подорож розпочалась з мого запізнення. Їхали ми з тією ж самою фірмою, з якою я їздила на тюльпани. Тоді все було чудово і я не сумнівалась, що й ця екскурсія пройде добре. Як же я помилилась... Коли я прибігла на місце збору, бус вже стояв. І був забитий по самі помідори. Христини (гіда з минулої подорожі) не було, була якась інша дівчина. Я всадилась на останнє вільне місце на бамбетлі. Мдя... Комфортом тут навіть і не пахне. А їхати ж майже 4 години... 

Наша гідеса дуже гарно виконувала роль меблів. Вона віддала мікрофон водієві і він розповідав різні дурниці, наприклад, про тюрму в Копичинцях. Але навіть його не було добре чути, бо мікрофон шумів і скрипів, як старий пень. Просто чудесно. Але оскільки ми зі супутницею завжди маємо про шо побалакать, поїздка пройшла швидко. Згодом до нас долучились сусідки по бамбетлю, які виявились досить дотепними. А незабаром ми побачили поле...

День видався досить хмарним і сірим. А коли ми зайшли на поле, стало ще сумніше. Бо півоній не виявилось. Поодинокі квіточки торчали то там, то сям. Все інше було в пуп'янках, які в найближчі 2 години не розцвітуть точно. От холєра ясна. Лише в одному місці кущі більш-менш розкрились, але там була туча людей з камерами. 

Ми відчайдушно роззираємось з надією знайти хоч якусь красиву місцинку з квіточками. Але... Пуп'янок там, і пуп'янок там. Періодично проскакують поодинокі півонії. Кажу: «Це ж коли воно все тут розкриється, як же буде красиво». Саша: «Так, буде красиво. Але ми цього не побачимо».

Загалом поле величезне. І сортів півоній дуже багато. Я таких і не бачила. Цікаво, що вони не пахнуть. Бо ж наші дворові півонії пахнуть на всю вулицю. А може мені вже нюх відбило від такого розчарування.

Не розумію чому інші відвідувачі ходять такі щасливі? Ну одні чудіки сидять за столиком і п'ють горілку: тут все зрозуміло. А інші? Ще й дощ починається до повного щастя. Соромно перед Сашею за те, що потягла її в таку довгу дорогу дивитись на пуп'янки. Соромно за турфірму, яка не перевірила інформацію і відправила з нами гіда-а ля-меблі. Соромно за власників поля, які приймають відвідувачів і не попереджають про те, що півоніями тут ще й не пахне. В прямому сенсі.

Ми, похнюпивши носи, продовжуємо блукати полем. Лавочки, які тут є, зайняті фотомоделями, які намагаються зробити красивий кадр на фоні пуп'янків.

А ось і дощ починається. Нам дали часу 1,5 годин, але тут вистачає і 15 хвилин. Ну от на що тут дивитись? От чесно?

Починається дощ. Встигаємо зробити ще кілька світлин поодиноких квіточок і тікаємо в приміщення.

Дощ лупить, як дурний, а я гризу яблучко. Скажений народ бігає по полю під дощем — невже вони думають, що дощ сотворить диво і півонії розкриються? А я тим часом займаюсь кориснішою справою — вибираю МЧ новий вазон. Тут продають більше рослини для саду та вулиці, але я таки доколупала продавчиню і вона мені порадила рододендрон. Це, до речі, кущ, але він поки що чудово себе почуває на нашому підвіконнику. 

На щастя час піджимає і потрібно йти до автобуса. Звісно, що чекали ми на інших (в тому числі й на нашу гідесу) хвилин 20. Неймовірна організація!

Наступна наша зупинка — Чернівецький університет. Під'їжджаємо до входу і виявляється, що очікувати на екскурсію потрібно ще хвилин 30. Виявляється наша гідеса навіть не поцікавилась яким чином і коли відбувається та екскурсія. Результат — 30 хвилин шаримось по магазинах.  Ну я хоч собі придбала мацюпусіньку кицю-чарівницю — оберіг для дому. 

Підходимо до нашої групи — вже час заходити. Але наша екскурсоводиха і тут продемонструвала свою некомпетентність. Вона починає збирати гроші. То ти, бляха-муха, торчала під воротами пів години і не спромоглась зібрати потрібну суму? Люди лізуть поперед батька в пекло, я чекаю на здачу, гідеса не може додати 80+20. Просто очманіти.

Юрба зі 40 людей гребе всередину. Ми з коліжанкою-харків'янкою вирішуємо відмовитись від екскурсії і йдемо бродити територією. Нікого немає, тут спокійно і тихо. Знаходимо лавочку в парку і топчемо булки, які я волочила з собою аж зі самого Тернополя.

Ми маємо мінімум пів години, з яких  хвилин 15 потужно обговорюємо цю «чудесну» екскурсію. А залишок часу робимо фотографії університету. Звісно ця будівля вражає. Детальніше про історію споруди я писала тут.

Помаленьку висуваємось до місця збору. Якраз вчасно — народик виходить. Гідеса дає нам ще 15 хвилин побродити територією. Я дуже «щаслива», бо так хочу їсти, що на очі не бачу.

Ми з Олександрою Батьківною, як відповідальні люди, вчасно приходимо на місце збору. Але вгадайте, що ми робили далі? Правильно — чекали. Здається, що половину екскурсії ми тільки те й робимо, що чекаємо.

Нарешті нас везуть їсти! Висаджують десь в центрі й відправляють на всі чотири сторони. Маємо годину. Зіркі очі Олександри помітили заклад «Каша маслом». Це мережа швидкого харчування, досить непогана. Набираємо собі їстоньки й за 20 хвилин вже готові знову вирушати на пошуки пригод. Саша після окрошки значно щасливіша, я після бараболі також. До речі, окрошку я вперше спробувала років у 28. Її на обід принесла моя колега, яка колись навчалась в Харкові. Звідти вона, мабуть, і привезла рецепт, бо в нас окрошку (принаймі в моїй сім'ї) ніхто не робив.

Ми якраз вклались у відведену годину. Тому можна помаленьку гребти до театру Кобилянської — там чекає наш бус. Ну як ви могли здогадатись — біля буса нікого не було. Періодично з'являються наші попутники, але одразу ж зникають. 10 хвилин, 20, 30... Попутники знову з'являються і починають вже кіпішувати. З'являється водій і дзвонить до екскурсоводихи. Кіпіш наростає. Вже 7 вечора, а нам ще ж перти до Тернополя майже 4 години. Нарешті через годину з'являється гідеса. Виправдовується, що дуже довго несли замовлення. А дехто з групи ще досі сидить і доїдає вечерю, бо тільки принесли. Ну камон. Коню зрозуміло, що коли ти обмежений в часі — йдеш в місце, де готують швидко. Львівські круасани тобі в поміч.

Злі, як собаки сідаємо в бус. До Заліщиків їхати години 2 точно, тому займаюсь перетравлюванням вечері. Приблизно через 1,5 години прокидається наша екскурсоводиха. І, о диво-дивне, починає говорити! Розповідає про Заліщики, про помідори та пляжі. Виявляється і мікрофон нормально працює, і вона вміє два слова докупи скласти. Правда зараз це вже нафіг нікому не треба — всі стомлені та злі.

А ось і Заліщики. Я вже тут втретє, але не стомлююсь повторювати, що панорама звідси відкривається просто неймовірна.

Сюди б коцика, канапку і хорошу компанію — чудовий би пікнік вийшов. На жаль, довго ми тут не були. Взагалі дивно, що ми ще встигли до темряви — просто екскурсоводиха на обід не ходила. 

А наша мандрівка завершилась. Коли гідеса знову відкрила рота і запитала, що нам найбільше сподобалось, Саша відповіла, що Заліщики. Я була рада, що хоч щось їй сподобалось. Бо це не екскурсія — а повний провал.

Звісно, що приїхали ми в Тернопіль після 22.00. Звісно, що маршрутки вже не ходили і проторчавши на зупинці хвилин 20 я викликала таксі. Дякую, дуже дякую.

Висновок. Якщо ви раптом вирішили замовити екскурсію в Христини Рахманської — не робіть цього. Або уточніть, який буде гід. Якщо ви вирішили поїхати на поле півоній — спершу подивіться на клумбу біля своєї хати. Чи хоча б передзвоніть до власників поля.

Та й таке...

Дата: 18 травня 2024

Тут читаємо про інші мої мандрівки та пригоди