Підйом на Маковицю. Частина 2. Легко не буде

Якщо ви раптом не читали про наші (мої та МЧ) пригоди в Карпатах, то виправити се неподобство можна тут і тут. А я продовжую оповідку про наш підйом на Маковицю. Попри намагання місцевих гідів переконати людей, що підйом (туди й назад) займає години три, мушу відмітити, що це нахабна брехня. Лише на полонину ми лізли мінімум годину. Звісно в порівнянні з Хом'яком гора Маковиця — просто дитяча забавка, але відпочити треба.

Витягуємо смачнющі канапки та персики. Не підозрюємо, що всього в 10 метрах від нас стоїть дерев'яна буда з водою та різними смаколиками. Топчемо, що маємо. Паралельно МЧ намагається зробити мені красиву фотографію. Чи то я так поправилась, чи то фотограф криворукий, але файної фотографії не вийшло. З усіх боків бігають шалені туристи в тапках, фотографуються, щось жують або їздять на нещасних конях. Цікаво, що професійно споряджених туристів мало. Тут навіть туристів в кросівках рідко зустрінеш. Гіди переконали людей, що це легенька прогулянка і всі поперли в тапках та шльопанцях. Сині нігті на ногах забезпечені.

Вирішуємо продовжити наш шлях. Опа — бачимо буду з водою. Купую пляшечку, хоча пити не дуже й хочеться. Зате ми не помремо від спраги в гірському лісі й ніхто не знайде наші кісточки під кущиком.

Далі наш шлях пролягає піщаною дорогою під палючим сонцем. Людей тут повно, ще й довбануті на джипах їздять. До речі, я вважаю поїздки на джипах по горах рагулізмом. Це сильно шкодить екології, якщо хтось не знав. Тому ходимо пішечки, дорогі друзі, й дбаємо про українську природу, а не лише про власний комфорт і понти.

Дорога стає все важчою. Тепер я розумію, чому люди, які йдуть нам назустріч так хитро посміхаються. Вони розуміють, що нас чекає попереду. Але поки що я безтурботно обіймаюсь з березою.

Лізу, вмираю, лізу. Віддихуюсь. Конаю. Знову лізу. Плачу. Стогну. Питаю МЧ чи я так само стогнала на Хом'яку. МЧ каже, що на Хом'яку було гірше. Лізу. На чотирьох. Офігіваю, бо якась бабка з палками мене обігнала. Вилізла!

Краєвид звісно неймовірний. Вартий того, щоб ледь не врізати дуба. Але поки що я знаходжу затишну місцинку, стелю під дупу кофтину і віддихуюсь. Через 5 хвилин вирішую з'їсти огірок. Знову віддихуюсь. Отак і сидимо десь близько години. До речі, на Маковицю веде ще одна стежинка. МЧ питає чи не хочемо ми нею спуститись. Не хочу. Я взагалі зараз нічого не хочу, окрім посидіти.

Нарешті знаходжу сили встати й зробити пару фотографій. Карпати — це любов....

Вирішуємо спускатись. Тепер вже ми хитро посміхаємось людям, які йдуть нам на зустріч. Ги ги ги.

МЧ нервується через довбануті джипи. Якби не перерили дорогу, вони б заїжджали на самісіньку гору. І таблички не допомагають. 

Вирішуємо зайти на сироварню, подивитись на овець. Сироварня знаходиться трішки нижче, тут ми скуштували просто неймовірні сири. До них подають мед, а також можна взяти вина. Я ще ніколи не їла сир з медом, але наскільки ж це смачно!!! Круто ласувати цією смакотою і милуватись видом на гори. 

Овець ми не побачили, зате побачили коняку.

Сонечко вже помаленьку котиться спатоньки. Три години — аха-ха. Тут ще злазити треба мінімум годину. До речі на Маковиці також є гойдалка. Але я зажала 50 грн, які треба заплатити за фото. Ще й черга довжелезна. Мені й лавочка звичайна підійде.

До речі, зверніть увагу на цей слуп. Коли в москалів у селах немає ні газу, ні світла, ні каналізації, у нас  електрика проведена просто на гору. А нам стільки років розказували, яка Україні погана, жебрацька та бідна.

Насправді Україна чудова, неймовірна та сильна. Немає місця кращого на землі.

Проходимо через полонину. Людей вже немає, є лише залишки їх перебування — сміття. Невже так складно забрати з  собою пляшку води чи серветки?

А тепер  йдемо дорогою, якою б ми йшли, якби я не повела МЧ до найстарішого дерева. Спочатку треба піднятись наверх. Стогони та плачі відновились. На щастя, мої муки тривали недовго. Ще трішки й ми потрапляємо на основну стежку. Мати Василева, яка ж я розумна дитина. Та якби не я, таки б шукали наші кісточки десь під кущиком. Практично вся стежка скеляста. Нам просто страшенно пощастило, бо ми спускаємось, а не підіймаємось.

А це я хитро підсміхаюсь, бо тепер МЧ мені винен.

Цими стежками, до речі, ходив Олекса Довбуш. А якщо ви не бачили це неймовірне нове українське кіно — то ви лось.

Спускатись звісно в рази легше, тому маємо час для фотографії. По дорозі зустрічаємо кількох екстремалів, які о 5 вечора вирішили лізти на гору. Деякі з них в босаках (див. фото вище). 

Пів години стоїмо перед стрілочкою, яка вказує напрям на скелі Довбуша. Це ще зайва година, а ми вже змучені, як коні. Вирішуємо йти завтра (ех, наївні) та продовжуємо спуск.

Оооо — дійшли до першої зупинки на маршруті. Ще зовсім трішки — вже чути шум автомобілів.

Зустрічаємо сімейство. Тато, мама говорять українською, дитя російською. Як це працює, хтось мені пояснить? 

Алилуя — ми спустились.

Знайшла пояснення екстремалам, які розпочали підйом так пізно — каса закрита, відповідно вхід на гору вільний.

Поруч базарчик і водоспад Пробій. Розговорились з дядьком, який продав нам мега смачний лікер і не дуже смачну медовуху. Тернопіль для нього — це свої рідні бандерівці, тому говорив з нами як з місцевими. Пожалівся на російськомовних, хоча потім сказав, що вони дають файний виторг. Зробив рекламну павзу і почав хвалити Буковель, хоча мені це місце взагалі не сподобалось. Розійшлись ми друзями. 

На базарчику купуємо чай та різні смаколики. Я прошу МЧ купити мені іграшку-гусака, але він впирається. На мості на диво людей не багато, хоча фото все одно зробити важко.

Ми ще трішки погуляли та почали пакуватись додому. Йти нам далеко, а ще треба купити їсти. На водоспад підемо завтра.

На шляху додому ми зрозуміли, що Маковиця розташовується просто перед нашими вікнами. Якби ж знаття, що там є стежка, можна було б не робити таке велике коло. Але тоді б у нас не було такої чудової пригоди. Тому якщо  будете в Яремче — щиро рекомендую піднятись. Але варто зауважити, що підйом і спуск займають годин 5-6, а якщо будете фоткатись біля кожного слупа, як я, то ще більше. Обов'язково завітайте  в сироварню і скуштуйте сиру з медом. І не забудьте взяти воду!

А ще не забувайте дякувати нашим захисникам і захисницям за можливість посміхатись. 

Дата: 12 серпня 2023

Тут читаємо про інші мої пригоди