Карпати 2.0. Початок подорожі, Гуцульська хата, знайомство з Яремче

Вперше я поїхала в Карпати у 2017 році. Тоді мені було 30 рочків. Як згадував МЧ, було багато нервів та стогонів. Буковель мені не сподобався взагалі - тупо викачування грошей. А от сходження на гору Хом'як я запам'ятала на все життя. Ледь жива залишилась. Цього разу для відпочинку ми обрали Яремче. Замовили хату, купили квитки, спакували сумки. Я хотіла взяти кота, але МЧ сказав, що  це не найкраща ідея. Тому кіт залишається вдома. 

Тільки но ми зібрались на вихід - тривога, МІГ і пуски кинджалів. За@бісь. 

Впаде ваш МІГ, ми віримо в це. 

Він втратить крила скоро.

Схрестили пальці всі разом,

щоб здохла ця потвора.

Тривога закінчилась швидко, але наробила біди. Йбн блд русня. 

Очікуємо на автобус. Ще 5 хвилини до відправки, а ним навіть і не пахне. Відправляю МЧ здобувати інформацію від водія, який також їде в Яремче, але ось на платформу гонорово в'їжджає автобус "Вінниця-Ужгород". То наш. На щастя у нас лише одна маленька сумка на двох, тому не здаємо її в багажне відділення. І це чудесно, бо встигаємо зайняти останні два вільні місця поруч. Ля ля ля.

Поки виїжджаємо з міста — милуюсь новобудовами на місці колись зелених ділянок. Шляк би трафив того сонцесяйного і його уявлення про «розвиток». Але загалом наша подорож пройшла добре, хоч і довго (5 годин). Прибули ми із запізненням на годину — о 16.00. На жаль, при виборі місця проживання, ми щось не врахували того, що від центру перти туди хвилин 40. Орієнтувались на хорошу ціну та красивий вид з балкона. Вибору нема - ноги в руки вперед. Звісно йти через головну трасу, де як скажені ганяють фури та машини — задоволення невелике. Але ось і вона - Гуцульська хата.

Заходимо у двір, шукаємо де  адміністратор чи шось таке. Залазимо в чужий номер, здивований чувак каже, що такого як рецепція тут нема, треба дзвонити до власника. Дзвоню до власника, він каже чекати на працівницю. Чекаємо на працівницю 10 хвилин, 20 хвилин, 30 хвилин. МЧ каже, що вона певно злазить десь з полонини. Я кажу, що їде з Івано-Франківська. До речі про Івано-Франківськ. Проїжджаючи через місто я відмітила, що їхній мер, мабуть, брат близнюк Педро Маямського. Забудовано ще гірше ніж Тернопіль (принаймі спальні райони). А в спеку через відсутність дерев на тому асфальті можна зваритись заживо. 

Але повертаємось до Карпат. Нарешті прилізла працівниця і веде нас на третій поверх. Є спільна кухня з плиткою, посудом та мікрохвильовкою. В номері окремий санвузол, холодильник та електрочайник. Помітно, що будинок вже не новий, але все чистенько, все працює. Ну а за краєвид з вікна окреме дякую.

А це я показую на веселку, яка з'явилась після проливного дощу.

Речі розпаковані, дощ закінчився. Не хочу витрачати жодної зайвої хвилини, тому витягаю МЧ з тепленького кубельця, в яке він вже встиг закутатись, і витягую надвір. На подвір'ї хати мініатюрні будиночки (для білок чи що), є батут, дитяча гірка, альтанка. Загалом все, що потрібно для хорошого відпочинку. 

Через дорогу — монастир святого пророка Іллі. Будівництво розпочалось у 1935 році, велася активна просвітницька та культурна діяльність, також працювала реміснича школа. В часи СРСР тут працював музей атеїзму.

До міста йти довго. По дорозі заходимо в магазинчик, де вивчаємо ціни на смаколики. Лікер, вино, медовуха — в районі 150-200 грн. Пффф, я в Буковелі у 2017 році за один лимонад заплатила гривень 100. Халява. Мандруємо далі. Ось і заправка, де нас висадили, а там центр міста. До речі, пишучи цю статтю, я виявила, що ми жили не в самому Яремче, а у селі Дора. 

Ліворуч — скеля слон. Бачите вушка, очка і хобот? Та й взагалі я багато чого бачу, бо я з тих обраних, які вміють дивитись стереокартинки.

Попереду - базарчик, залізниця і ринок. І музей. Кажу МЧ, що треба сюди обов'язково завітати. Насправді Яремче мені сподобалось значено більше за Буковель. В Буковелі шо — або влітку ти платиш шалене бабло за вхід у VODA club, або взимку за лижі. Хтось мені казав, що у швейцарських Альпах дешевше. Ну так в Піренеях точно, бо я там була. 

Навпроти цього карпатського «залізного трону» — храм Різдва Івана Хрестителя. Він був зведений у 1995 році. Поруч активно ведеться будівництво кількох готелів.

Ну і звісно матір кота усюди знайде кота.

Полазивши трохи по ринку (який вже зачинявся), йдемо на пошуки водоспаду Пробій. Якщо хто не знає — треба перейти міст. Але ми забули, міст не перейшли й вилізли зовсім не там де треба. Ну ок, пошукаємо завтра, бо МЧ хоче їсти! По дорозі до ресторану, я ще залізла на приватну територію дитячого табору і вже хотіла йти досліджувати невідомі стежки, але на щастя МЧ мене схаменув.

Ми в ресторані. МЧ вже їсть вилку, аж ось приносять нашу вечерю. За столиком поруч жіноча розповідає своїм співрозмовникам, як вона ледь врятувалась від російської ракети. Йбн блд русня. 

Нам приносять вечерю. 5 хвилин — і вечеря в наших животах. Вилка ціла, зуби МЧ тоже. Непогано, але не суперово. Картоплю зіпсувати важко, тому смачна, язик у соусі з білими грибами також. А ось відбивна — таке собі.

Попереду — 40-хвилинна дорога додому. По дорозі розглядаємо магазини та лелек на стовпах. Позаду на гори опускається туман.

Поки дійшли, МЧ вже знову хоче їсти. В хід пішли канапки. А я «пісять і спать». До зустрічі завтра. Маковиця чекає. 

Дата: 11 серпня 2023

Тут читаємо продовження та пригоди в Карпатах у 2017 році