За вікном нічка, закутаний в плед коця тихенько посапує і пускає слинку, а я знову беруся за перо... Точніше за клавіатуру :) Якщо минулого року цілу осінь в мене була жестякова депресія і я місяць не могла відійти від відпочинку на морі, нила, плакала і хотіла назад, то сьогодні все по-іншому. Депресію як корова язиком злизала. Замість неї — лють. Як і у всіх українців. Байдуже, яка погода за вікном, головне, щоб було багато дохлих москалів. Але і життя поставити на паузу не можна. Влітку ми з МЧ змогли вирватись на кілька днів і відпочити від всіх новин та негараздів. Прочитати про початок нашої подорожі можна тут. А сьогодні ми з вами помандруємо у ліс, шукати Лісовика, Гука або Бузничого.
Якщо ви не знаєте хто ці духи, яких я перерахувала вище — відсилаю до книги Дарії Корній «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи». Надзвичайно цікава та пізнавальна книга про вірування наших пращурів. Особливо делікатні особи, які відразу хрестяться і йдуть сповідатись при слові «чугайстер» можуть пройти повз.
А ми тим часом розпочинаємо свою мандрівку... Звісно ми спочатку дуже смачно поснідали. Замовили собі омлет та налисники з сиром. Паралельно спостерігали, як парубки з сусіднього будиночка посідали колом навколо баняка з кашею і наминали її великими ложками. Здається мені, що каша була холодна. Оце апетит!
Після сніданку я пакуюсь в кросівки й стартуємо.
Надворі досить прохолодно, тому все одно біля басейну не полежиш. Вирішуємо йти берегом ставка — так цікавіше.
Через кілька метрів людські городи. ООО, малина! МЧ стримує мої кримінальні замашки і каже, що якщо буду дерти малину, до мене швидко прибіжить господиня з великою дровинякою. Проходжу повз... ООО. Коняка!
Коняка стоїть в небезпечній близькості до стежки, тому обходимо її десятою дорогою. Вздовж ставка безліч причалів, різні халупи з клейонки, лавочки. Тобто все, що потрібно для риболовлі.
Сідаю на лавочку, дивлюсь на воду і думаю про вічне... МЧ тим часом відганяє від мене комарів... Городи закінчуються, починаються хащі. Ось лежить велика дровиняка через яку треба перелізти, а там бігають чиїсь каченята. Хабази стають все густішими, стежка пропадає...
Я вперто йду вперед, хоч МЧ і застерігає, що швидше за все дороги там нема... Як виявилось, він мав рацію. Ставок робить крутий віраж і якщо ти не Ісус Христос, тоді труба — ходу тут нема. А побудувати місток шось ніхто не додумався. Похнюпивши носа йдемо назад. Знову качки, дровиняка і коняка.
Тепер треба пройти повз коника, щоб вийти на дорогу. Прийдеться йти через село. Коняка мирно собі щипає травичку, поки ми навшпиньки проходимо поруч. Виходимо в село і тримаємо курс на ліс. Дорога в селі асфальтована, москалям таке і не снилось. МЧ продовжує мене вчити сільським премудростям розрізняти по кізяках, хто тут проходив: корова, кінь чи коза. Було дуже цікаво. Милуюсь українським селом, красивими будиночками й доглянутими подвір'ями. Хтось порається на городі, хтось займається домашніми справами на вулиці. І всі без виключення витріщаються на нас.
Бачимо дамбу — вирішуємо спуститись вниз. Поки тішуся квіточками — все чудово. Аж ось МЧ вирішив показати мені дуже гарного гігантського павука. Швиденько евакуююсь з місця події. Фото павука тут (якщо звісно знайдете).
Продовжуємо прогулянку. Назустріч йде група з нашої бази відпочинку. Кажуть, що грибів в лісі нема. Тю, ніби ми по гриби йдемо. Я і так в них нічого не тямлю. Хіба мухоморів можу назбирати.
А ось і він — ліс. Поруч велика горбака, на яку я планую потім вилізти. МЧ не в захваті, але його ніхто не питає. ООО. Яка гарна сосна і купа шишок. Сфоткай мене!
Вздовж ставка сидять рибалки, йдемо трохи далі, щоб їм не заважати. ООО. Равлик. Треба швиденько його врятувати і забрати зі стежки. Не всі ж такі добрі як ми — можуть і роздушити.
Операція з рятування равлика пройшла успішно. Продовжуємо наш шлях. А оце сама природа таке замутила чи люди ці стружки повирізали? Не ризикую лізти далі, бо ж можу провалитись в якусь глибоку яму або просто до самого Оха в підземне царство. Цікаво чи впізнав би мене МЧ серед сотні голубів?
Яке прекрасне видовище. Картина маслом - «Тут була біомаса». Без коментарів.
Шкода, що я не захопила ніяких пакетів — можна було б хоч трохи прибрати. Ех, люди, люди...
Стежка веде нас все далі й далі. Там росте новий дубочок, а тут така гарна квіточка, просто як я.
Фоткаю дорогу, а що як ми заблудимось і по фотографіях з телефону доведеться шукати дорогу назад.
Ось така дровиняка, наприклад — дуже чудовий орієнтир. МЧ каже, що вона нагадує йому якогось монстра. Та таке вночі побачити, можна і серцевий напад заробити.
І знову я в компанії з сосною.
А МЧ, як нереалізований біолог, звертає увагу на кожну квіточку. Тут в нас і пухнасте невідомо що...
... і пеньок в компанії з невідомими ягодами, які турботливий МЧ запропонував мені спробувати на смак.
Мурахи тут як коні, скажу я вам. Ми з МЧ хвилин 10 стоїмо біля ще одного пенька, з якого ці комахи зробили собі хатинку. Дуже цікаве видовище. Але коли ці ж комашки знайшли шлях до нашого цукру в квартирі на другому поверсі, було не дуже весело...
От якби я знайшла цвіт папороті, то б загадала, щоб зникла вся русня. Котів можна залишити.
Пора повертатись. Я ще хочу затягнути МЧ на оту горбаку, з якої відкривається чудесний вид. І я не помилилась.
До речі, тут також розташований старий цвинтар, мабуть, козацький, бо хрести схожі.
Поки МЧ триндить з кимось через телефон, я насолоджуюсь краєвидом. Яка ж наша Україна все-таки прекрасна.
Помаленьку спускаємось з пагорба і тримаємо курс на село. Нас чекає обід та спокійний вечір на березі ставка. Але про це згодом.
Якщо ви раптом з якогось дива дочитали до кінця, залиште лайк або коментар.
Дата: 8-10 серпня 2022
Продовження тут
Тут можна прочитати про подорожі Україною і не тільки.
Коментарі
Дописати коментар