Чому мені сниться, як знову і знову гуляєм з тобою по рідному Львову...

 Львів - моє кохане місто. Неможливо словами передати цю казкову атмосферу. Це місто кави та левів. Попри те, що я багато чула негативу в його сторону (особливо про спальні райони), Львів мене ніколи не підводив. Я бувала вже тут багато разів і досі не вивчила вузькі вулички Старого міста - блукати тут можна годинами. 

Але цей рік не такий... Львів пережив багато конфліктів та воєн і я не сумніваюсь переживе й цю. І ми разом з ним...

Цього разу ми з МЧ приїхали у справах. Але як це бути ві Львові й не погуляти? Це ж нонсенс. Ми виходимо на станції Підзамче, що перед залізничним вокзалом. Це також історична частина Львова, не розвідана туристами, але від цього не менш цікава. Наприклад, тут розташована одна з найстаріших церков Львова - церква Св. Параскеви.

Це пам'ятка XVII століття, яка з'явилась ще за княжих часів. Але сучасного вигляду їй надав молдавський господар Василь Лупул - союзник і сват Богдана Хмельницького. Тому ця церква поєднує в собі риси українського, молдавського і західноєвропейського зодчества. 

Спочатку справи, потім відпочинок. На жаль, тільки-но ми приготували собі гарячі канапки, щоб перекусити, росіяни почали запускати ракети, хай би позапихали їх собі в одне місце. Повітряна тривога у Львові. Канапки доїдали вже в туалеті - правило двох стін ніхто не скасовував. Навіть в туалеті вони були мега-смачні — 3 години в електричці також нікуди не ділись. На щастя, наше доблесне ППО все оте сміття позбивало і ми успішно повертаємось до своїх справ.  

А вже незабаром ми на пів шляху до Площі ринок. Ми йдемо невідомими стежками і чудом опиняємося біля Форуму. Я в цьому торговому центрі ніколи не була і сьогодні оминаю його десятою дорогою, бо зарплати в мене як кіт наплакав. 

У Львові кожен будинок дихає історією. Я щось навіть боюсь фотографувати, щоб часом не подумали, що я коригувальниця якась.

А от котанів фоткати ніхто не забороняє...

Попереду - пам'ятник двом закоханим. Кажуть саме ця історія стала основою "Ромео і Джульєтти". Колись намагалась читати цю п'єсу, але Шекспір то не моє. Та й взагалі я така далека від поезії, як москаль від унітаза. 

Пам'ятник називається "Історія вічного кохання". Кому цікаво детальніше почитати - гугл в зуби. Скажу лише, що двоє закоханих - це українська дівчина Пелагея та італієць Ромуальдо Мікелліні.

Аж ось і він - Львівський оперний театр. До речі він значно красивіший за Віденську оперу, скажу це як експерт, бо я її бачила. Читаємо про Відень тут.

А ви знали, що на місці театру був багнистий ґрунт? Щоб осушити ділянку, змінили річище підземної річки Полтва. Але вона й досі тече під театром. Дуже хочу біля неї побувати.

Але Львів змінився... В очі впадають замотані в захисні плівки скульптури, мішки біля вікон та захищені вітражі. Забігаючи наперед скажу, що каплиця Боїмів повністю зашита. Але кафе працюють, як і мій улюблений ринок біля оперного. Обожнюю тут бродити і продавати витрішки. Купуємо дві скляні фігурки до нашої колекції і йдемо бродити далі.

У нас з МЧ немає конкретної цілі - ми просто ходимо куди ноги несуть. Але як і у випадку з Несебром, вулиці якісь зачаровані й ми по 10 разів опиняємось на одному і тому ж місці. Я хочу потрапити у Вірменський квартал, тому вирішуємо попросити допомоги у Гугла. 

Цікаво, що у XVII столітті у Львові мешкало понад 2 тисячі вірмен, але вже на початку ХХ століття їх майже не залишилось. Сам же Вірменський квартал - одне з найстаріших місць Львова. 

Йдемо на площу Ринок і просто насолоджуємось прекрасним днем. І я навіть знаю, кому треба дякувати за цей момент - нашим ЗСУ! Вони платять найвищу ціну за те, щоб ми і далі могли просто спокійно попити кави на лавці.

Магазини у Львові працюють. Звісно людей набагато менше, але одне залишається незмінним - черга у П'яну Вишню. До речі, ні в Кракові, ні у Варшаві я не бачила такого креативу, як у нас.

А скільки різних товарів! Хочеться купувати все і зразу. Колись це називалось срати гроші - а зараз це підтримка економіки!

Як би я не любила Тернопіль, але Львів ніколи не перестане мене дивувати. На жаль, файне місто було вщент зруйноване під час ІІ світової, а комуняки ще й зірвали окрасу нашого міста - Парафіяльний костел. На щастя, Львів вдалось вберегти і сьогодні ми маємо змогу милуватись архітектурними шедеврами.

Одне з моїх улюблених місць - кафе "Місько Пструг" та Арсенал. В реберні я до речі не була жодного разу, ні у Львові, ні в Тернополі. І бажання туди йти не має. От якби там подавали капусту чи іншу зеленину для таких кролів як я...

На жаль, Львів також хворіє на синдром Надала і навіть в центрі міста час від часу виростають неоковирні будки. Ось приклад. Як було...

І як стало...

На сьогодні наша прогулянка закінчена. Ми помаленьку чимчикуємо в сторону оперного театру. Попереду ще ціла купа справ.

Наступного дня ця купа справ нікуди не ділась, але ми маємо ще годинку і я тягну МЧ подивитись на церкву, як я запримітила вчора по дорозі додому. МЧ переконує мене, що до церкви пиляти півгодини, бо вона майже в центрі. Я ж свято переконана, що церква ось тут - за найближчим поворотом. Правим виявився МЧ... 

Храм св. Івана Хрестителя був збудований у XIII столітті. Точна дата невідома, але відомо точно, що він був перебудований у 1889 році, а у 1980-х роках храму повернули первісний вигляд.

Біжимо назад, бо купа справ чекає нас схрестивши лапки. Лише через кілька годин ми знову маємо трохи часу, щоб насолодитись містом Лева. Але попередньо слід попоїсти. Я вже як справжня львів'янка знаю козирні місця, де продається дуже смачна і недорога випічка + десерти. Оцю смакоту з полуницею я з'їла і облизалась.

Тим часом розглядаю старі фото. Наш пудель Томік - страшенно дурний, але милий пес. Прожив довге щасливе собаче життя без жодної таблетки для глистів. Їв все крім корму, навіть солоні огірки.

Ми ще маємо трохи часу, щоб з'їсти львівський круасан біля пам'ятника Степану Бандері. Оце ж яке життя людина прожила, щоб мільйони кацапів і досі його боялись.

Церква святих Ольги і Єлизавети - просто шедевр архітектури. Коли дивишся на цю споруду, здається що, всередині темрява і бабайки. Але насправді внутрішнє оздоблення дуже світле.

Поруч - дуже цікава будівля, я думала, що тут засів якийсь орден масонів, а виявляється це звичайна школа.

Наша кінцева мета - Собор св. Юра. Тут ведуться реставраційні роботи. До речі, читала в якомусь львівському пабліку, що майстри, які займались цією справою, вкрали грошенята і десь засмагають зараз на узбережжі Мексики. Не знаю, наскільки це правда (про Мексику я вигадала), але коли я знову була тут через місяць у липні - жодних змін не відбулось. Стежки розриті, шифер в іржі, цегла на місці. 

Ще фото кота і буду закінчувати.

Ми чимчикуємо через парк Франка до Оперного, а далі на електричку. Я вирішила зекономити, але краща б я не пожаліла грошей на люкс. В компанії з нами у тамбурі їхав цілий циганський табір. З криком, галасом і вереском. Мене з чоловіком і ще трьох нещасних притиснуло до стіни і я десь пів години милувалась відфотошопленими фото в інстаграмі однієї з циганок. А от біленький хлопчик з золотими кучерями явно не вписувався в це товариство... Нас врятувала кондукторка, яка швиденько вигнала ромів на зупинці в чистому полі. І віртуальна бабушка, яка нібито заплатить за них всіх, не врятувала. 

Наступні дві години ми їхали з відносним комфортом. Вдома нас вже чекав кіт, який навіть не помітив, що 2 дні не було нікого вдома...

P.S. Кого турбує доля кота, відразу скажу, що двічі на день до нього приходили названі батьки, які його годували, голубили і чистили лоток.

Дата: 14 червня 2022

Тут читаємо про інші мої подорожі у Львові