Палац графів Реїв, величний костел та Микулинецький замок. Що не так з Микулинцями?

 Ти сі вспокоєш чи нє? Ну не сидиться тій жінці (себто мені) на місці. Кожного тижня десь лазить, їздить, бродить. Компанію мені складає коліжаночка (від сьогодні буду називати її Шпачок, бо шось коліжаночка мені не дуже подобається). Мій коханий МЧ тим часом сидить безвилазно на роботі і заробляє гроші жінці на нові мешти. Для нашої наступної подорожі ми обрали Микулинці - селище міського типу неподалік Тернополя.

Це містечко найдавніше на Тернопільщині та одне з найдавніших в Західній Україні. І судячи по тому, що ми побачили, воно зовсім скоро перетвориться на археологічну пам'ятку епохи мезоліту, яку треба буде відкопувати. Але все по черзі. Я запізнююсь, тому лечу на автовокзал на ракетній швидкості. Кіт вирішив продемонструвати мені свої вокальні здібності  і я ще 10 хвилин питала його: "Що ти, зараза така, хочеш"? Так і не отримавши відповіді, залишаю кота наодинці з його проблемами і біжу.

Сісти на маршрутку, яка об 11 годині в суботу їде на базар - завдання зі сфери космосу. Пенсіонери беруть штурмом кожну маршрутку, змітаючи все на своєму шляху. Тому біжу пішки. Я вже практично добігаю, коли Шпачок трагічним голосом повідомляє, що квитків нема. Але якимось дивом ми все ж влізли в ту маршрутку і їдемо в Микулинці. По дорозі насолоджуюсь неймовірними краєвидами забудови Тернополя та його околиць. Ще кілька років такого управління і дерева ми будемо бачити лише на картинках. 20 хвилин і ми в Микулинцях. Містечко чомусь одразу нагнало депресію. Одразу на зупинці вказівник, який показує напрям до Микулинецького замку. П'ять хвилин пішої ходи і перед нами - палац графів Реїв або Микулинецький палац.

Пам'ятка архітектури споруджена наприкінці XVIII століття. Палац складається з трьох частин - центрального корпусу та двох бічних прибудов. 
Зверху на нас дивляться скульптури атлантів, які тримають на плечах весь палац. Перші камені заклала дружина гетьмана Людвіга Потоцька у 1712-1785 рр. Тільки уявіть, палац прикрашав неймовірний, на той час, дендропарк, за проєктом архітектора Августа Фредеріка Мошинського. Довго бідкалася бездітна Людвіга, кому дістанеться палац і продала його заможному барону Пйотру фон Конопці.


Петро Конопка зайнявся облаштуванням бальнеологічної лікарні, пізніше він передав палац своєму синові Яну, який дав будівлі нове життя. Він спорудив нову прибудову в стилі ампір, тобто ту, яка збереглася й донині. Сюди з’їжджалися вельможі з усієї області, оскільки такий санаторій був унікальний для цих земель. Однак з початком Першої світової війни цей бізнес остаточно припинився через натиск конкурентів. Конопки продовжували володіти населеним пунктом і жити в своєму маєтку. Графиня Юзефа Рей була останньою власницею маєтку. Після її похорону біля Троїцького костелу будівля залишилася без власника, оскільки спадкоємців у неї не було. Радянська влада вирішила відкрити тут лікарню, яка функціонує і в наш час.

Оточує будівлю парк, на жаль, зовсім недоглянутий. Кажуть, що тут ростуть три 200-літні ясени.


Шпачок цабанить: "О люди! В палаці лікарня! Як то так! До чого світ котиться"! Це все звісно сумно, але якщо тут колись був санаторій, то чом би й ні? Тим паче якби лікарні не було, то самого будинку, швидше за все, також би не було. Наші людиська розтягали б його по камінчику на свої потреби. А фігури атлантів відганяли б ворон від бараболі на чиємусь городі. А от парк дійсно запущений. Просто протоптані стежки між хащами. Єдине, що хоч облагородили територію перед самим палацом.



Від палацу веде пряма дорога до костелу Пресвятої Трійці. Це одна з найвизначніших барокових пам'яток архітектури Тернопільщини. Для тих, хто цікавиться що це за стиль, пояснюю: "Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Бароко притаманні монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість".

Костел у Микулинцях існував наприкінці XVI століття. Спочатку це був дерев'яний костел Івана Хрестителя, а потім був збудований теперішній кам'яний. Будувався костел з 1761 по 1779 рік. Проєкт розробляв той же архітектор, що і палац - Август Мошинський. Він був внуком Людвіки Потоцької. За взірець Август взяв католицький костел у Дрездені. У роки війни костел був закритий. Якщо я правильно зрозуміла, останній ремонт (частковий) був проведений 30 років тому.

За весь цей час, що ми тут блукали, на вулиці зустріли щонайбільше троє людей. Та й на подвір'ях нікого немає. Глухо, як в танку. Таке враження, що ми потрапили у фільм "Я-легенда". Не знаю чому, але Микулинці здаються мені дуже депресивним місцем. Ніби й цікаві пам'ятки є, але все дуже запущено, ніхто за ними не доглядає. І ще одне підтвердження цієї думки - польський цвинтар, де похована вся родина графів Реїв. Вони були власниками селища на початку XX століття. Микулинці були власністю дружини графа - Гелени. А Мечислав Рей заклав тут першу броварню. Граф та графиня поховані на цьому цвинтарі. Але їх родинна усипальниця знаходиться у дуже сумному стані - тут навіть нікому покосити траву. Історія міста абсолютно не цікава його мешканцям...

Наступний і останній пункт нашої мандрівки у Микулинцях - Микулинецький замок. За Польщі тут жило імените панство. А сам замок пам'ятає набіги турків і татар. Могутня кам'яна фортеця була створена власницею цих земель - Анною з Йорданів. Адже саме повз Микулинці пролягав загарбницький шлях татар. Але завдяки фортеці вдавалось давати їм гідну відсіч. До кінця XVII століття це був один з найголовніших фортів Речі Посполитої. 

Свого часу ця фортеця належала Австрії та Росії, та потім разом із землями знову перейшла Польщі. Була вона у власності й найбагатшого магнатського польського роду Потоцьких. Останньою іменитою володаркою Микулинців стала графиня Юзефа Рей. Тоді вже замковий комплекс був перебудований у житлове приміщення на кілька «квартир». Замість вузьких бійниць у стінах були зроблені великі вікна…

В одній з тих кімнат і мешкала мати пані Стефи (теперішньої жительки замку), Анна – улюблена покоївка графині: "Мама Анна за молодих своїх літ служила у грабіни, – згадує Стефанія. – Мала три класи освіти. Давала собі раду і з дітьми, і з рахунками Юзефи. Грабіна їй довіряла гроші". Графиня взяла на виховання до себе Анну малою. Дівчинка-українка була сиротою, тож пані частково їй замінила матір. Хоч Юзефа мала й своїх дітей. Анна виросла, настав час видавати її заміж. Графиня запропонувала наймичці з чоловіком жити разом з нею у маєтку. А далі розпочалася Друга світова війна. Стара графиня до неї не дожила. Від важкої хвороби померла і її рідна донька. Один з синів загинув на фронті, інший виїхав в Англію. Так єдиною спадкоємницею Замку залишилися служниця.

Має замок й свою легенду – привид дівчини. Тут він оселився значно пізніше, ніж в навколишніх – лише у ХІХ – на початку ХХ століття. За легендою, у підвалі під помешканнями сучасних мешканців жив коваль. Його донька народила позашлюбну дитину. Але батьки доньки не могли їй цього простити і постійно дорікали. Дівчина не витримала, захворіла і померла, залишивши дитину сиротою. Як неодружену, за звичаєм її поховали у білій сукні. Люди не раз бачили молоду дівчину в білому, яка заглядає у вікна нижніх поверхів замку.

Це все справді дуже цікаво, але зайти на територію замку тепер неможливо. Єдиний вхід загороджений парканом. Тому, любі туристи, вам дозволено ходити лише ззовні. Всередину - зась! У людей тут господарка.


На цьому наша мандрівка практично закінчилась. Ми ще вирішили сходити в центр міста і відвідати фірмовий магазин "Микулинецьке". Привезу своєму МЧ презент. Переходимо через нашу річку Серет і виходимо до сірого темного будинку радянської доби. Це у нас торговий центр. Шпачок бере каву, я безалкогольний напій і присідаємо на лавочку. Ну не знаю... Депресія тут конкретна. А можна ж з цього містечка зробити ляльку, якщо є охота звісно...

Час повертатись. Ми скорочуємо дорогу через парк і перед нами відкривається чудовий вигляд на палац.

По обидва боки дві добудови дуже "приємного" сірого кольору. Хоч би в білий перефарбували, рагулі. Ще 5 хвилин і ми вже на зупинці. Тут купа людей. Якийсь хлопець метається, як миша в клітці, бо маршрутки немає, а йому на роботу на 14.30. А вже третя доходить... Розкладу автобусів немає, водії їздять як хочуть. Щоб потрапити в Тернопіль, нам довелось торчати на зупинці хвилин 40. А люди все йшли і йшли... Нарешті приїхав автобус і трапилось диво! Всі влізли! Зате водій, бляха, Шумахер. Кілька разів я ледь не злетіла в космос на задньому сидінні. А ось і Тернопіль. Як же ж було добре мешкати біля автовокзалу. Тепер в попереду в мене ще один квест - доїхати з базару на Східний. І ось нарешті я вдома. А кіт навіть не помітив моєї відсутності...

Підбиваємо підсумки - мандрівка вийшла невесела. Микулинці недоглянуті, занедбані і якісь дуже сірі. А якщо взяти до уваги, що тут працює відома та величезна пивоварня в Україні, то стає геть сумно. Людей по місту дуже мало, а ті яких ми зустрічали - наче блідих поганок об'їлись. Взагалі я завжди стараюсь шукати у всьому позитив, але позитив в Микулинцях походу поїхав на заробітки. Дуже надіюсь, що моє враження помилкове...


Почитати про мої походеньки Україною можна тут


Дата: 5 червня 2021


Використані джерела: 

https://svitom.info/podorozhi-ukrainoyu/mikulinci_-vtrachenii-svit-grafa-reya.html

https://ternopilske.com/blog/mykulynetskyy-zamok-yedynyy-zhyvyy-zamok-ternopilshchyny/



Коментарі

Популярні публікації