Як Люба і Андрій гуляли Києвом

Наша поїздка в Київ розпочалась з пиріжків. Разом з пиріжками і великим куском м'яса нещасної тернопільської свині, я і Андрій мали пройти важкий і тернистий шлях, який приведе нас до київської родини МЧ (мого чоловіка). Але все по порядку... Пиріжки і м'ясо нам вручили батьки МЧ, як подарунок для дорогої родини. Ми плакали, дискутували, обурювались, але це не дало жодного результату. Тому подарунки були спаковані до рюкзака і поїхали на вокзал. Якщо когось цікавить доля кота, то кіт був також спокований в переноску і поїхав у гості. 

Золоті ворота + пам'ятник Ярославу Мудрому

Ми вирішили зекономити і купили квитки на плацкарт, про що пожаліли одразу ж як зайшли у порожній (!!!) вагон. Мабуть, відколи той вагон спустили на рейки, у ньому жодного разу не відкривали вікна. З горем пополам ми повкладались і заснули. Прибуття в Київ о 6.20. Крім подарунків у нашому рюкзаку також були 4 гігантські канапки. Я пропонувала МЧ сісти у залі очікування і стоптати їх, але МЧ з якогось дива вирішив попоїсти на трамвайній зупинці, поруч з бомжами. Мені вдалося відмовити його від цієї божевільної ідеї, тим більше, що приїхав наш трамвай. Три зупинки казали вони. Три зупинки і ви вже в нас. Три зупинки магічним чином перетворилося в 7 зупинок. Мабуть, в киян своя система числення... Дорога родина нас прийняла з відкритими обіймами, нагодувала і відправила на всі чотири сторони. Тепер нам потрібно потрапити у зовсім інший район Києва. Але ми вже доросла сімейна пара і вміємо компостувати талони в трамваї. Тим більше, що ми вже не вперше в столиці України. Прочитати про наші пригоди у 2015 році можна тут і тут.
Наші хороші друзі також зустрічають нас з відкритими обіймами. За останній рік вони вже встигли обзавестися ще одним спиногризом, який усі три дні дуже хитро на мене поглядав. Нас прийняли, як англійську королеву. Нагодували, напоїли і відправили гулять. На жаль, з карапузом далеко не заїдеш, тому моя подруга, а за сумісництвом мама карапуза, залишилась вдома.
Наша перша зупинка - Золоті ворота.

Золоті ворота

Для тих, хто не знає - це головна брама стародавнього Києва, яку було споруджено за часів Ярослава (1017-1024 рр.). Це символ міста. Висота стін досягає майже 10 метрів. Руїни споруди були під землею до 1832 року, коли розпочались їх розкопки під керівництвом Лохвицького Кіндрата. Що цікаво, жодному з загарбників не вдалося потрапити в місто через цю браму. Навіть у 1240 році орда Батия не прорвалась через них - вони потрапили в Київ з боку Печерських воріт. Саме тут кияни зустрічали Богдана Хмельницького, який приїхав у Київ після перемоги під Жовтими Водами (1648 рік). Чому золоті? Кажуть, що за вхід треба було платити золотими монетами. Інша версія - ворота були оздоблені чистим золотом. Лише у 1970 році було вирішено відбудувати ворота. Сьогодні тут розташований музей. 

Я на фоні брами Києва

Ми з МЧ музей не знайшли, але вирішили піднятись нагору. За таке щастя потрібно заплатити 50 грн. А шоб їх муха вбрикнула з такими цінами... Збоку біля воріт сидить кіт Панталеймон. Подивитись на нього можна абсолютно безкоштовно! Цей пам'ятник був споруджений на кошти громади, в пам'ять про кота, який жив у ресторані "Пантаґрюель". Котик загинув під час пожежі в цьому закладі. Кажуть, якщо кота потримати за хвіст і загадати бажання, воно обов'язково збудеться. Фото біля кота обов'язкове. Але бачу, що МЧ варто повчитись підбирати кращі ракурси....

Я тримаю кота за хвоста

Неподалік від Золотих воріт розташована колишня караїмська кенаса, де сьогодні діє Будинок актора. Будівництво кенаси завершилось у 1902 році. Радянська влада, звісно, закрила молитовний будинок і віддала під інші просвітні установи.

Кенаса

Біля будинку фотографується стрьомненька дівчина з чорним татуюванням на обличчі. А ми йдемо далі. Помічаю, що на вулицях дуже брудно, багато сміття. Будинки і стародавні архітектурні пам'ятки розмальовані "народними умільцями".

Народна творчість

По дорозі заходимо в галерею-ризницю "Чудотворні ікони Афону". Дивує, що вхід сюди безкоштовний і дівчинка на вході щебече солов'їною. А от купити Біблію на українській мові тут, звісно, неможливо... Йдемо далі. Гарна архітектура в Києві, якби ж хтось за нею дивився...

Елементи оздоблення

Ми виходимо на Львівську площу, де стоїть такий собі невеличкий пам'ятник Анні Ярославні. Він показує Анну у вигляді дитини. Відкриття відбулось всього 2 роки тому - в 2016 році.

На щастя, народні умільці вміють не лише писати карлючки на стінах будинків.

Ось і ще один занедбаний старий будинок... А можливо просто недобудований, хто його зна...

Руїни

Дуже вже все тут якось захаращено, навіть у центральній частині міста. Фасади будинків страшні, розмальовані, розбиті. Усюди сміття та бруд... Неприємне видовище для туристів, особливо іноземних. Але ось ми виходимо на прогулянкову алею. Назад у дитинство. Гарне місце не тільки для дітей, а й для дорослих. Я просто залишу це тут.

 

Ми купляємо дороге "білоруське морозиво", яке за смаком нічим не відрізняється від українського, і продовжуємо свою прогулянку. Мені зводить зуби від російської мови навколо, але що поробиш... Алея виходить акурат до Національного музею історії України.

Національний музей історії України

Ой, як файно розвівається червоно-чорний стяг. Моя бандерівська душа радіє... Навпроти музею - фундамент Десятинної церкви.

Фундамент Десятинної церкви

Вважається, що це перша кам'яна церква Київської Русі, збудована за часів Володимира. Зруйнували церкву у 1240 році монголо-татари. Саме тут було поховано Володимира, його дружину та княгиню Ольгу. Два століття церква була в руїнах. Згодом тут побудували невеличкий дерев'яний храм. У 17 столітті Петро Могила ініціював тут розкопки. Був знайдений саркофаг князя Володимира. У 1828 році почалося будівництво нової церкви, стиль якої не мав нічого спільного з Десятинною. Але і цю церкву було знищено радянською владою у 1928 році.

Мої ноги на історичному місці

 
Справжні залишки фундаменту церкви були засипані після археологічних розкопок з метою їх консервації. Поруч - липа Петра Могили. За легендою, вона була посаджена самим митрополитом у 1635 році. А за іншою версією, дерево бачило ще самих київських князів і руйнування Десятинної церкви.

Липа Петра Могили

Далі - Андріївський узвіз. Торгівля йде повним ходом. Але чомусь усюди одні російські матрьошки, правда "вбрані" в український національний одяг. Ото приїхав якийсь француз в Україну і привіз звідти матрьошку. І хай тепер хтось спробує сказати, шо Україна то не та сама Росія. Якщо москаля вдіти в вишиванку, він так і залишиться москалем, правда ж? Хоча, якщо макаку навчити говорити слово "Путін" і дати в лапи балалайку, то різниця між нею і москалем буде невелика. Продавці радісно щебечуть на кацапській - ще одна спільна ознака з росіянами. Сумно... Питаю продавця, з якої радості вони продають матрьошки? Продавець склав руки на грудях і гордо відвернув від мене свою рускоязичну щелепу. Купую магнітик в україномовного хлопаки. Попереду - Андріївська церква. Будувалась у 1742-1762 роках російським архітектором італійського походження. Збудована церква в честь приїзду російської імператриці.

Андріївська церква

Зараз церква на реставрації, а щоб зайти на територію (!!!) потрібно заплатити 50 гривень. Де я тільки не була, але такого чуда ще ніде не бачила. Як повідомив охоронець, у всьому винна війна... Ми вирішили не підтримувати такого здирництва і йдемо далі. Наш шлях пролягає до Володимирської гірки. Ми проходимо повз пам'ятник Проні Прокопівні та Голохвастову. Якщо хтось не знає, фільм був повністю україномовним, окрім діалогів Голохватого, який розмовляв на суржику. Згодом фільм був перекладений на російську і лише в 2013 році була віднайдена справжня версія фільму, яку зараз можна переглянути на youtube.

"За двома зайцями"

Виходимо до Михайлівського монастиря. З одного боку - атракціони, з іншого - стіна загиблих в АТО. Дивне поєднання... Повертаємо в бік Дніпра. Ооо. Кусочок України. Бандуристки в вишиванках співають українських пісень. Трохи далі піаніст.

А ось і Володимирська гірка. Якась киянка голосно обурюється сміттям навколо і у всіх бідах звинувачує приїжджих, косо поглядаючи на нас. Яка різниця хто смітить? Бидло воно і в Африці бидло. І буде смітити, що в Києві, що у Львові, що в Парижі. Хоча в Парижі, воно, швидше за все, заплатить немаленький штраф. Ми ж не звертаємо увагу ні нащо і просто насолоджуємось видом на Дніпро.

Далі на порядку денному - Майдан та Хрещатик. Проходимо повз Австралійське та канадське посольство. Я й не знала, що на гербі Канади єдиноріг!
А ось і Майдан. Жах! Сміття усюди! Просто страшно дивитись. 

Сміття вільно літає по всьому Хрещатику

На Хрещатику чого тільки нема! Хоча ні. Тут нема жодного українського кафе чи ресторану. Мабуть, туристи приїжджають сюди, щоб посидіти в турецькому кафе, випити турецьку каву та з'їсти турецькі страви. Жодної національної ідентичності. Розчаровано гребу Хрещатиком, де тонни сміття, де усюди чутно російську мову, де нема України...

Біля станції метро якісь пацики вирішились продемонструвати свої танцювальні навички. Навколо зібралась велика юрба, а от танцювальних навичок, як виявилось, катма. Щось там пострибали, порозмахували руками та й по-всьому. А ні. Один пацан стояв на руках. Секунд так дві три не більше... Повертаємось до тих "танцюристів" дупою і йдемо в метро. Незважаючи на все те погане, що я тут понаписувала, прогулянка вийшла гарною. Голодні, як пси, повертаємось до дому, де нас чекає Світлана з баняком грибної зупи.

Продовження про наші пригоди в столиці України читаємо тут і тут

Дата: 21 квітня 2018 року.