Як Люба їздила в Агроленд дивитись на пухнасту корову
Ви знаєте хто така Свєтка? Свєтка - це порода корів, родом з Шотландії. Оригінальна назва - Bò Ghàidhealach, шотл. kyloe. Не питайте мене, як воно читається, бо я не знаю. А Свєткою цю корову назвала моя племінниця. Не питайте чого так, бо я й цього не знаю. Одна зі Свєток живе в тернопільському зоокутку. І коли племінниця почула, що сестер і братів Свєтки можна побачити в парку Агроленд, було вирішено сідати на автобус і їхати у Великий Ходачків.
Наскільки мені відомо, колись тут були ферми Івана Чайківського. Діяльність цього депутата та бізнесмена звісно сумнівна, але задум чудовий. Хоча звісно є багато але...
Приперлись в Ходачків ми з самого рання. Парк відкривається о 10.00, а о 9.40 ми вже торчали на зупинці і розглядали село. Дорогі племінники на чолі з дорогою сестрою колупають мені мозок чайною ложечкою, бо саме я підняла всіх так рано. Ну хто знав, що до Ходачкова їхати 10 хвилин. Коли ми з МЧ жили на Дружбі, він на роботу в межах Тернополя добирався годину. 
Ми купили собі морозиво, сидимо на лавочці і гріємось на сонечку. Навпроти закинута хатинка. Цікаво, скільки вона коштує?
Агроленд знаходиться просто попри трасу - не помітити його неможливо. Вхід прикрашає ось така гігантська корова.
На той момент квиток в парк коштував 250 грн з дорослого. Але здається, що він вже подорожчав - 350 грн. Ми перші відвідувачі. Одразу при вході в парк є мапа. З неї зрозуміло, що із запланованих відчинились лише кілька локацій - решта ще в розробці.
Попереду - гігантський дитячий майданчик. Також тут є велика пательня, де можна смажити велику бараболю.
Спочатку ми бачимо ферми. Вхід туди закритий. Мені звісно не дуже сподобались умови, в яких тут живуть корови - місця мало, всі на купі. Що з цим не так:
Ми купили собі морозиво, сидимо на лавочці і гріємось на сонечку. Навпроти закинута хатинка. Цікаво, скільки вона коштує?
Агроленд знаходиться просто попри трасу - не помітити його неможливо. Вхід прикрашає ось така гігантська корова.
На той момент квиток в парк коштував 250 грн з дорослого. Але здається, що він вже подорожчав - 350 грн. Ми перші відвідувачі. Одразу при вході в парк є мапа. З неї зрозуміло, що із запланованих відчинились лише кілька локацій - решта ще в розробці.
Попереду - гігантський дитячий майданчик. Також тут є велика пательня, де можна смажити велику бараболю.
Спочатку ми бачимо ферми. Вхід туди закритий. Мені звісно не дуже сподобались умови, в яких тут живуть корови - місця мало, всі на купі. Що з цим не так:
- У тісних умовах корови страждають від стресу, хвороб та обмеженої рухливості. Це погіршує їхню якість життя.
- Є дослідження, які вказують, що молоко від тварин, які живуть у поганих умовах, може мати нижчу харчову цінність і містити більше залишків антибіотиків, що застосовуються для лікування інфекцій.
- Масове виробництво молока у великих комплексах супроводжується значним викидом метану, забрудненням ґрунтів і води.
Моя думка така, що усі тварини без винятку мають право на гідні умови життя. Звісно реалізувати це складно, але можливо.
Коли проходимо молочні ферми, бачимо звіринець. Ситуація тут плачевна. Живуть у звіринці кози, віслючки, поні та інші тварини. 
З плюсів:
З плюсів:
- чистота;
- є хатинка;
- свіжий корм.
Мінуси:
- бетонна поверхня - це ненатуральне середовище, яке може шкодити лапам і суглобам тварин;
- відсутність природного ґрунту, рослинності чи води позбавляє їх можливості реалізовувати природні інстинкти;
- площа дуже мала і в довгостроковій перспективі це призводить до стресу, агресії та "стереотипної поведінки" (наприклад, ходіння по колу).
Але звісно цікаво подивитись зблизька на тварин. Вони всі дуже контактні, підходять до огорожі, беруть з рук їсти. Тішить, що тварини свійські і звикли до людей. На щастя, Чайківський не додумався привезти сюди диких тварин, для яких таке життя було б мукою. Хоча і для кози жити у вольєрі 3х3 метри також сумнівне задоволення. 
Бачимо гігантське дерево. Воно огороджене сіткою - йдемо туди. Всередині є лавочки, струмочок. Вже згодом я дізналась, що пізніше сюди заселили папуг.
Біля дерева - вхід в стайню для екзотичних порід корів. Тут також місця не густо, тварини сидять в тісноті. Хоча помітно, що тут ретельно прибирають, немає жодного запаху, корови чисті і доглянуті.
До речі, колись я цілий рік взагалі не вживала м'яса. Наразі їм його рідко, зазвичай курку або іншу птицю. Телятину не їм взагалі.
А взагалі корови - дуже розумні істоти. Вони соціальні тварини - мають "кращих друзів" і можуть хвилюватися, якщо їх розлучають. Також добре запам’ятовують людей та інших тварин, можуть впізнавати до 50 облич. У корів підвищується пульс, коли вони хвилюються чи радіють, і це помітно навіть по поведінці.
Одна корова може давати понад 20 літрів молока на день, хоча у природних умовах молока було б набагато менше (лише для теляти). У природі корова може жити до 20–25 років, але на фермах тривалість життя зменшується... Положення та рухи хвоста сигналізують про настрій: спокій, роздратування чи загрозу. Корови бачать на 330°, тобто можуть помічати майже все навколо себе. "Мукання" корів відрізняється: вони можуть спілкуватися різними тонами залежно від ситуації (пошук теляти, тривога).
Свєтка, о Боже Свєтка! Племінниця бігає навколо тих корів, тішиться як дитя і захоплено фотографує кожен рух пухнастиків. Корова повернула голову - сфоткати! Корова подивилась тобі прямо в очі? Сфоткати! Корова висунула язик? ААА!!! Сфоткати і відправити всім подругам, викладачам і вихователькам з дитячого садочку!
І знову вам кілька цікавих фактів про цю породу:
Бачимо гігантське дерево. Воно огороджене сіткою - йдемо туди. Всередині є лавочки, струмочок. Вже згодом я дізналась, що пізніше сюди заселили папуг.
Біля дерева - вхід в стайню для екзотичних порід корів. Тут також місця не густо, тварини сидять в тісноті. Хоча помітно, що тут ретельно прибирають, немає жодного запаху, корови чисті і доглянуті.
До речі, колись я цілий рік взагалі не вживала м'яса. Наразі їм його рідко, зазвичай курку або іншу птицю. Телятину не їм взагалі.
А взагалі корови - дуже розумні істоти. Вони соціальні тварини - мають "кращих друзів" і можуть хвилюватися, якщо їх розлучають. Також добре запам’ятовують людей та інших тварин, можуть впізнавати до 50 облич. У корів підвищується пульс, коли вони хвилюються чи радіють, і це помітно навіть по поведінці.
Одна корова може давати понад 20 літрів молока на день, хоча у природних умовах молока було б набагато менше (лише для теляти). У природі корова може жити до 20–25 років, але на фермах тривалість життя зменшується... Положення та рухи хвоста сигналізують про настрій: спокій, роздратування чи загрозу. Корови бачать на 330°, тобто можуть помічати майже все навколо себе. "Мукання" корів відрізняється: вони можуть спілкуватися різними тонами залежно від ситуації (пошук теляти, тривога).
Свєтка, о Боже Свєтка! Племінниця бігає навколо тих корів, тішиться як дитя і захоплено фотографує кожен рух пухнастиків. Корова повернула голову - сфоткати! Корова подивилась тобі прямо в очі? Сфоткати! Корова висунула язик? ААА!!! Сфоткати і відправити всім подругам, викладачам і вихователькам з дитячого садочку!
І знову вам кілька цікавих фактів про цю породу:
Highland cattle - одна з найстаріших зареєстрованих порід великої рогатої худоби.
- Перші згадки про цю породу сягають аж до VI століття, а письмові записи -XII століття.
- Корова така ж стійка до холоду, як північні олені.
- Їхні роги не лише декоративні - вони допомагають відкидати сніг, щоб дістатися трави, а також можуть слугувати для самозахисту чи розвідки.
- Найчастіше зустрічаються руді (приблизно 60 %), але також є жовті, сіро-сріблясті, чорні та плямисті корови
- Гайленд утворюють чітку соціальну структуру: старші й самці домінують над молодшими та самицями. Така ієрархія знижує конфлікти.
Коли корови живуть в природних умовах, то сприяють проростанню квітів, удобрюють землю і розносять насіння рослин у шерсті. 
На жаль, і тут для корів такі собі умови. Так, тут чисто і тваринам є що їсти. Але ж знову - мало місця, корівки не бігають зеленими полями, як на картинці. Тому не дивно, що трапляються казуси. Бачимо перед собою молоду корову - вона дивиться на нас своїми великими очиськами і планує втечу. Точніше вона вже втекла - перелізла через загорожу і блукає собі коридорами. Через 5 хвилин підбіг персонал і загнав тваринку назад. Але по її очах було видно - я втечу ще!
Виходимо з корівника і йдемо на наступну локацію. Тут у нас автентичні хати. Територія дуже красива і облагороджена. Але як на мене забагато асфальту. Поки йдемо до хаток, зустрічаємо ще одну втікачку, цього разу козу. Вона весело біжить поруч з нами, мабуть, планує їхати до Тернополя.
На жаль, і тут для корів такі собі умови. Так, тут чисто і тваринам є що їсти. Але ж знову - мало місця, корівки не бігають зеленими полями, як на картинці. Тому не дивно, що трапляються казуси. Бачимо перед собою молоду корову - вона дивиться на нас своїми великими очиськами і планує втечу. Точніше вона вже втекла - перелізла через загорожу і блукає собі коридорами. Через 5 хвилин підбіг персонал і загнав тваринку назад. Але по її очах було видно - я втечу ще!
Виходимо з корівника і йдемо на наступну локацію. Тут у нас автентичні хати. Територія дуже красива і облагороджена. Але як на мене забагато асфальту. Поки йдемо до хаток, зустрічаємо ще одну втікачку, цього разу козу. Вона весело біжить поруч з нами, мабуть, планує їхати до Тернополя.
Також тут дуже багато різноманітних фотозон, наприклад, така ось плюшева конячка з возиком. 
А ось і хатки. Спочатку ми заходимо в тартак. Це лісопильня. Можна побачити різні інструменти та механізми, які використовували в давнину.
Далі хатки. Представлені етнолокації з Волині, Опілля та Поділля.
Але спершу ми сідаємо на величезну дровиняку і пакуємо канапки, які приготувала дорога сестра. Як я завжди спакувала все швидше і пішла на розвідку. Біля хаток бачу різні культурні та освітні простори. Є, наприклад, експозиція присвячена азовцям.
Повертаюсь і бачу, що дорога родина вже торчить біля кліток з птахами і розглядає єндика.
В цій локації також журбинка з відношенням до тварин. Звісно все чисто і доглянуто, але місця для птахів надзвичайно мало. Таке собі. Тому йдемо в хати. Коли потрапляєш всередину - то ніби повертаєшся на 20 років назад. В моєї хресної в селі була така ж кімната. Хочу і собі таку в майбутньому - це ж так красиво, а не оці ваші мінімалізми і лофти.
Це, мабуть була хата священника, бо є ряса. А ще в нього було купа дітей, судячи з кількості горщиків .
Закачую рукава і беруся готувати.
Племінник десь дістав шапку і закликає всіх її поміряти. Оскільки я дуже крута цьоця, беру шапку, беру пляшку і показую дуже гарний приклад дітям.
Також тут є дуже багато різних господарських штук, як от чесалка для шерсті, хата для кукурудзи і кімната для свині.
Виходимо на вулицю і я йду доїти корову. Ну хіба не чудесно получається?
Корову всі подоїли і вирушаємо дивитись різні інсталяції. Спершу ми попадаємо в минуле - це виставка виробів тернопільського порцелянового заводу. Ще в школі ми з класом ходили туди на екскурсію - завод працював. Зараз я не знаю, що на його місці. Якщо знаєте - пишіть в коментарях.
Мабуть у кожного з нас є якась продукція з того заводу. І в моєї мами, і в свекрухи є купа десь заниканого посуду. Навіть в мене є кілька чашок, які мені віддала коліжанка, коли я тільки починала вести сімейне господарство.
А пам'ятаєте ті сервізи, які стояли в шафах і якими ніхто не користувався? Синдром відкладеного життя в дії. Тепер ті сервізи десь в підвалі чи в селі.
До речі, моя коліжанка з Харкова казала, що в них продукції порцелянового не було. Мабуть, завод працював лише для Святої Галичини.
Тернопільський порцеляновий завод відкрили у 1964 році. Крім стандартних чашок і сервізів, тут виготовляли ексклюзивну виставкову продукцію. Спочатку порцеляна була білою, але згодом через тотальну економію вона стала сіруватою. У 2006 році завод припинив свою роботу.
Далі ми потрапляємо на виставку виробів Бережанського склозаводу. Він протягнув трохи більше ніж фарфоровий - на цілих 5 років.
Заснований у 1961 році, спеціалізувався на ручному видуванні та декоруванні. Продукція заводу конкурувала з іншими європейськими виробниками, усі вироби виготовлялись вручну з екологічно чистого скла...
На заводі працювало майже 70% мешканців містечка. А про високу якість виробів ходили легенди. Ще в 2010 році завод був лідером по виробництву скляних виробів, а вже у 2011 він закрився.
Кажуть, що перед занепадом заводу людям обіцяли "нову, перспективну команду", яка організує рай в Бережанах. Але потрібно було усунути директорку - Галину Видойник - від влади. От люди і проголосували за нову команду. Щось мені дуже це нагадує...
Далі ми бачимо чудесні фотозони, до яких стоїть черга. Але заради красивої фотки я готова на все, тому чемно чекаю.
Далі у нас на порядку денному - виставка старих вишитих картин. Звісно з сучасними їх не порівняти, але розглядати досить цікаво. І картини ці мають в собі якусь родзинку - ніби примітивне мистецтво. Цікаво чи вишивались вони по схемах (як зараз) чи самостійно?
А ось рушники і подушки звісно вишивали самі. Моя хресна (вже покійна) колись вишивала ті подушки ночами. А її доця, після смерті мами, взяла і те все попалила. Але жила вона вже тоді у Феодосії, говорила російською і розказувала нам про бЕндерівців у лісах. Та й таке.
А ось це у нас лемківська світлиця. Інтер'єр автентичний, включаючи меблі та інші побутові речі. Знаю, що кожного літа в нас в Тернопільській області був фестиваль лемківської культури. Цікаво чи він ще проводиться? Якщо так - було б цікаво завітати.
А ця локація була чи не найцікавіша для дорогих племінників, які народились вже після 2000 року. Бо тут у нас старий телефон, друкарські машинки, радіо, бандури-телевізори і грамофони.
До речі, завжди мріяла про грамофон і колекцію вінілових пластинок. Але поки що мушу вдовольнятись дисковим телефоном і посадою відповідального секретаря.
І поки дітиська тішаться тими кнопочками, я читаю старі газети. Тут тобі і про Леніна, і про Сталіна, і про надої корів. І жодної дійсно цінної та цікавої інформації - все, щоб максимально приземлити людей та зробити їх обмеженими.
А наступна наша локація - хата з Волині. Вона відтворена з будинку 1905 року, який розташовувався в селі Залісці, поблизу Шумська. Цікаво, що перших власників не прийняла громада, бо місцеві самі хотіли викупити цю землю. Тому родина Максим'юка була змушена навіть ходити в іншу церкву.
А ось і хатки. Спочатку ми заходимо в тартак. Це лісопильня. Можна побачити різні інструменти та механізми, які використовували в давнину.
Далі хатки. Представлені етнолокації з Волині, Опілля та Поділля.
Але спершу ми сідаємо на величезну дровиняку і пакуємо канапки, які приготувала дорога сестра. Як я завжди спакувала все швидше і пішла на розвідку. Біля хаток бачу різні культурні та освітні простори. Є, наприклад, експозиція присвячена азовцям.
Повертаюсь і бачу, що дорога родина вже торчить біля кліток з птахами і розглядає єндика.
В цій локації також журбинка з відношенням до тварин. Звісно все чисто і доглянуто, але місця для птахів надзвичайно мало. Таке собі. Тому йдемо в хати. Коли потрапляєш всередину - то ніби повертаєшся на 20 років назад. В моєї хресної в селі була така ж кімната. Хочу і собі таку в майбутньому - це ж так красиво, а не оці ваші мінімалізми і лофти.
Це, мабуть була хата священника, бо є ряса. А ще в нього було купа дітей, судячи з кількості горщиків .
Закачую рукава і беруся готувати.
Племінник десь дістав шапку і закликає всіх її поміряти. Оскільки я дуже крута цьоця, беру шапку, беру пляшку і показую дуже гарний приклад дітям.
Також тут є дуже багато різних господарських штук, як от чесалка для шерсті, хата для кукурудзи і кімната для свині.
Виходимо на вулицю і я йду доїти корову. Ну хіба не чудесно получається?
Корову всі подоїли і вирушаємо дивитись різні інсталяції. Спершу ми попадаємо в минуле - це виставка виробів тернопільського порцелянового заводу. Ще в школі ми з класом ходили туди на екскурсію - завод працював. Зараз я не знаю, що на його місці. Якщо знаєте - пишіть в коментарях.
Мабуть у кожного з нас є якась продукція з того заводу. І в моєї мами, і в свекрухи є купа десь заниканого посуду. Навіть в мене є кілька чашок, які мені віддала коліжанка, коли я тільки починала вести сімейне господарство.
А пам'ятаєте ті сервізи, які стояли в шафах і якими ніхто не користувався? Синдром відкладеного життя в дії. Тепер ті сервізи десь в підвалі чи в селі.
До речі, моя коліжанка з Харкова казала, що в них продукції порцелянового не було. Мабуть, завод працював лише для Святої Галичини.
Тернопільський порцеляновий завод відкрили у 1964 році. Крім стандартних чашок і сервізів, тут виготовляли ексклюзивну виставкову продукцію. Спочатку порцеляна була білою, але згодом через тотальну економію вона стала сіруватою. У 2006 році завод припинив свою роботу.
Далі ми потрапляємо на виставку виробів Бережанського склозаводу. Він протягнув трохи більше ніж фарфоровий - на цілих 5 років.
Заснований у 1961 році, спеціалізувався на ручному видуванні та декоруванні. Продукція заводу конкурувала з іншими європейськими виробниками, усі вироби виготовлялись вручну з екологічно чистого скла...
На заводі працювало майже 70% мешканців містечка. А про високу якість виробів ходили легенди. Ще в 2010 році завод був лідером по виробництву скляних виробів, а вже у 2011 він закрився.
Кажуть, що перед занепадом заводу людям обіцяли "нову, перспективну команду", яка організує рай в Бережанах. Але потрібно було усунути директорку - Галину Видойник - від влади. От люди і проголосували за нову команду. Щось мені дуже це нагадує...
Далі ми бачимо чудесні фотозони, до яких стоїть черга. Але заради красивої фотки я готова на все, тому чемно чекаю.
Далі у нас на порядку денному - виставка старих вишитих картин. Звісно з сучасними їх не порівняти, але розглядати досить цікаво. І картини ці мають в собі якусь родзинку - ніби примітивне мистецтво. Цікаво чи вишивались вони по схемах (як зараз) чи самостійно?
А ось рушники і подушки звісно вишивали самі. Моя хресна (вже покійна) колись вишивала ті подушки ночами. А її доця, після смерті мами, взяла і те все попалила. Але жила вона вже тоді у Феодосії, говорила російською і розказувала нам про бЕндерівців у лісах. Та й таке.
А ось це у нас лемківська світлиця. Інтер'єр автентичний, включаючи меблі та інші побутові речі. Знаю, що кожного літа в нас в Тернопільській області був фестиваль лемківської культури. Цікаво чи він ще проводиться? Якщо так - було б цікаво завітати.
А ця локація була чи не найцікавіша для дорогих племінників, які народились вже після 2000 року. Бо тут у нас старий телефон, друкарські машинки, радіо, бандури-телевізори і грамофони.
До речі, завжди мріяла про грамофон і колекцію вінілових пластинок. Але поки що мушу вдовольнятись дисковим телефоном і посадою відповідального секретаря.
І поки дітиська тішаться тими кнопочками, я читаю старі газети. Тут тобі і про Леніна, і про Сталіна, і про надої корів. І жодної дійсно цінної та цікавої інформації - все, щоб максимально приземлити людей та зробити їх обмеженими.
А наступна наша локація - хата з Волині. Вона відтворена з будинку 1905 року, який розташовувався в селі Залісці, поблизу Шумська. Цікаво, що перших власників не прийняла громада, бо місцеві самі хотіли викупити цю землю. Тому родина Максим'юка була змушена навіть ходити в іншу церкву.
Спочатку хуторяни жили в землянці, а потім почали зводити хату. Хата була чотирикутна, розміром 5 на 12 м. Ділилась на дві частини - хата і клуня для збіжжя. Родина жила досить заможно, поки не прийшли "брати-визволителі". Землю і майно віддали колгоспу, добре, що хоч хата залишилась.
Ми роздивляємось побутові речі і старі фотографії. Племінники розчісують один одному волосся з допомогою гігантського гребінця. Здається це спеціальний інвентар для конопель.
В хаті досить прохолодно, влітку, мабуть просто рай. Хочу і собі таку.
Здається ми вже все обійшли. Бачимо, що тут можна купити молоко від місцевих корівок, випічку та іншу всячину. Також є місце, де можна пообідати, з'їсти бутерброд, кукурудзу і випити якусь газбульку з незрозумілою назвою. Відчула себе пенсіонеркою, коли племінниця пояснювала, що то за мішанина з бульбашками. Ми поїли і вирішили, що пора вирушати додому. Зробили ще кілька дурних фотографій і йдемо на вихід.
У Ходачкові також є руїни старого костелу. Але оскільки моя дорога родина - неймовірні гниляки, вони відразу ж прямують до зупинки. Пиляти ще кілометр до костелу ніхто не захотів. Чекали ми на зупинці хвилин 30. І ось вона - маршрутка, як собача будка. Людей багато, на щастя до Тернополя їхати хвилин 15.
Якщо зробити висновок, то мені дуже сподобались експозиції та автентичні хати в парку. Мінус - звіринець. Але що тут дивуватись, якщо парк облаштували на місці колишніх ферм. Чи поїду я сюди ще раз? Не знаю.
Дата: 22.06. 2025
Коментарі
Дописати коментар