Як Люба їздила в Чортків

 Що ви знаєте про диван? Диван – це таке чарівне місце, з якого дуже складно витягати МЧ. Він буде плакати, проситись, лаятись. Адже його ціль – лежати на дивані і нікуди не йти. Тому те, що ми  з МЧ з'їздили в Чортків – диво, бо чарівний диван його все не відпускав. І я, мабуть, закрию доступ до цієї історії для МЧ, бо якщо він її прочитає, буде на мене дутись наступні 10 років.

Що я знала про Чортків? Те, що тут є красивий костел і медичний коледж. В медичному коледжі навчалась колишня мого колишнього, з якою він періодично зустрічався, коли зустрічався зі мною. Дуже цікава історія, треба буде про це книжку написати. Одним словом, в Чорткові я ніколи не була і цього літа вирішила се виправити. І взяла з собою мого теперішнього – свого чоловіка.

Якщо ви раптом переживаєте чого він так схуд, то це через проблеми зі шлунком, а не через те, що я з'їдаю всі харчі. 

Так ось. Знайшли ми машину з блаблакар і щасливо доїхали до Чорткова. Їхати з Тернополя годину, автобусом через кучеряві села звісно довше. 

Чортків - дуже мальовниче містечко. Люди тут мешкали з давніх-давен. Є навіть знахідки, яким 4 тисячі років. Але перша офіційна згадка датується 1522 роком. Тоді польський король Сигізмунд І Старий дозволив перетворити село Чартковіце на містечко. У ньому вже було 150 дворів і понад 1000 жителів. Тоді ж було зведено перший замок (Старочортківський), але татари в 1524 та 1549 двічі його спустошили.

А ми тим часом виходимо в самому центрі містечка. Перше, що мене здивувало – кількість клумб з трояндами. На жаль, вони вже майже відцвіли, тому треба їхати сюди в червні.

Центральна площа дуже простора, але мені трохи бракує дерев. Забігаючи вперед скажу, що тут ситуація з деревами ще гірша ніж в Тернополі. Також популярне безжалісне кронування дерев. В результаті – жодної тіні, будемо всі радісно смажитись на бетоні.

З 1604 року починається розбудова міста. Власник міста Станіслав Гольський  відкрив римо-католицьку парафію, збудував домініканський монастир і кам'яний замок. Але у 1637 масштабна пожежа знищила майже все місто. А через три роки навідались татари. У 1655 під час повстання Хмельницького козаки захопили місто, власника Павела Потоцького взяли в полон. 1672-1699 – місто під турецьким пануванням, замок став резиденцією паші. У 1683-му польські війська вибили турків. 

А ми тим часом чимчикуємо вулицею. Якщо ви переживаєте, що не знайдете костел, то не переживайте - його видно.

Домініканський костел Святого Станіслава почали будувати у 1728-1731 роках Стефан і його син Йоахім Потоцькі. Він зберігся аж до 1908 року. Кількість парафіян зростала і наприкінці XIX ст. костел вже не вміщував усіх людей. Тому старий храм частково розібрали і на цьому місці збудували новий за проєктом польського архітектора, професора Краківського університету Яна Кароля Саса-Зубжицького. Споруду звели в стилі надвіслянської готики, а її оздобленням стали скульптури святих, виконані майстрами Чеславом Стовпом і Діаманом Станкевичем. Будівництво сучасного храму завершили у 1910 році. На той час Чортків перебував у складі Австро-Угорської імперії.

Під час І Світової війни храм не постраждав, а от під час ІІ Світової були втрачені майже всі храмові цінності. У 1941 році під час відступу радянських військ перед німцями москалі розстріляли всіх домініканців у Чорткові, пограбували храм, монастир і кинули гранати. Монастир постраждав, але храм вдалось зберегти. У роки німецької окупації храм працював, але коли прийшли більшовики його закрили, а у 1946 році священників депортували.

Наступні 10 років тут діяла православна церква, а до 1989 році - продовольчий склад. Весною 1989 року костел повернули громаді. У 1991 році сюди повернулись домініканці.

Так, костел дійсно вражає своєю красою. Всередині тут дуже світло і сонячно, чимось мені нагадує костел Ельжбети у Львові.

Але костел знаходиться на роздоріжжі, тут купа машин, які кудись їдуть, тому знайти дійсно вдалий ракурс досить складно. Чортків взагалі досить компактний, принаймні в центрі. На відміну від того ж Кременця, який дуже широкий і просторий, тут якось все дуже вузько і в купці. Наприклад, якщо пройти кілька метрів вниз вулицею, можна натрапити на ще одну пам'ятку – ратушу.

Ідея збудувати на початку ХХ століття подібну будівлю не була випадковою. У той час посаду бургомістра Чорткова обіймав Людвік Носс, який здобував освіту з фармакології у Швейцарії та Данії. Ймовірно, саме під час навчання за кордоном він захопився західноєвропейською архітектурою з її характерними шпилястими дахами й дерев’яними балками. Саме тому Носс вирішив звести міську ратушу в Чорткові в подібному стилі – з чотирикутною годинниковою вежею.

Будівництво ратуші з торговими рядами тривало з 1905 по 1908 рік. Центральним елементом споруди стала фахверкова вежа, увінчана швейцарським годинником з чотирма циферблатами. Верхівку вежі прикрашає флюгер у формі півня. Особливу цінність становить і сам годинник, виготовлений у столиці Швейцарії – Берні – під патронатом бургомістра Носса. Його автором став знаний інженер Френкаль Готтеншафтен. Цікавий архітектурний елемент будівлі – суцільний дерев’яний балкон, який оперізує торгові ряди. Він спирається на тонкі Т-подібні колони, утворюючи відкриту галерею.

До речі, торгові ряди і зараз торгові. Моє око дуже порадував магазин з господарськими товарами. Старовинну будівлю прикрашають пластикові відра, швабри та інше начиння.

Навколо ратуші мала бути площа Ринок. Але площа Ринок у Чорткові вирізняється своєю незвичністю . Тут відсутня класична площа у звичному розумінні – її роль виконують вузькі вулички, що пролягають усередині кварталу. Така конфігурація, відома як «серединний квартал», є унікальною для українських міст. Подібне планування колись існувало в Кам’янці-Подільському, але там до нашого часу збереглася лише одна будівля. У Чорткові ж цей серединний квартал на площі Ринок зберігся майже в повному обсязі.

А ми йдемо далі оглядати костел і шукати красиве місце для фото.

До речі, Чортків – досить велике місто. Наскільки я знаю місто було кандидатом на обласний центр . Але обрали Тернопіль через краще розташування.

25 жовтня 2019 року в Чорткові провели офіційний підрахунок усіх міських вулиць. Згідно з даними, у місті нараховується: 1 площа, 5 провулків та 162 вулиці. За кількістю вулиць Чортків поступається в області лише Тернополю.

Якщо стояти обличчям до костелу, праворуч через дорогу ви знайдете аптеку Людвіка Носса. Це була перша велика аптека, заснована у 1898 році. Працює вона й досі. 

Сам Людвік Носс народився 25 січня 1848 року в Чорткові в родині місцевого аптекаря. Початкову освіту здобув у школі при домініканському монастирі. Свою професійну діяльність він розпочав 1 травня 1863 року, коли, ще юнаком, офіційно став працювати в аптеці свого батька.

Після завершення навчання в шляхетському колегіумі (1866) та державній гімназії у Тернополі (1868), Носс склав іспит перед аптечною комісією на відмінно, що дозволило йому розпочати трирічну практику. Упродовж цього часу він працював асистентом в аптеці та став її співвласником. У 1871 році здобув звання магістра фармації у Віденському університеті. Повернувшись до Чорткова, викупив монопольну аптеку й активно розвивав аптечну справу. Згодом Носс відкрив аптеки і в інших містах Галичини – зокрема в Бережанах, Збаражі, Теребовлі та Заліщиках. Він вільно володів українською, польською, німецькою та латинською мовами.

Його діяльність на посаді бургомістра Чорткова заслуговує окремої уваги. Саме за Носса до міста проклали залізницю та збудували вокзал, спорудили Народний дім – осередок культури й спорту. У 1908 році з його ініціативи відкрилася жіноча семінарія. За його сприяння звели новий костел на місці старого, оновили міську ратушу з годинниковою вежею, спорудили будівлі судів – окружного, повітового та міського – банк, поштове відділення, а також замостили міські вулиці. Бургомістр доклав чимало зусиль і до духовного, і до фізичного розвитку мешканців міста.

До речі, тих носів по всьому місту – до холєри ясної. Мабуть, справді був толковий бургомістр.

Ну хватить вже тої історії – йдемо їсти. Від однієї чарівної дівчини Роксолани, з якою я минулого року їздила дивитись на тюльпани, я дізналась про відомий чортківський ресторан – Pan Czartkowski. Він розташований одразу біля костелу.

Тут досить цікавий інтер'єр, багато старих фотографій і документів. Дуже цікаво ходити і все те розглядати.

Але ми хочемо їсти. МЧ замовляє бараболю з ковбасками, а я пельмені по-гуцульськи. Поки чекаю на пельмені, оцінюю місцеву бібліотеку.

МЧ вже принесли бараболю і дві гігантські ковбаски. МЧ їсть бараболю. Я дивлюсь і чекаю пельмені. МЧ їсть ковбасу. Чекаю пельмені. МЧ дає мені кусок ковбаси, бо вже несила дивитись в мої голодні очі. Їм ковбасу і чекаю пельмені. Урааа!!! Пельмені. Сиджу далі, бо треба щоб пельмені вистигли. Попекла язик, бо не можу чекати. З'їла два пельмені. Три пельмені. З четвертого витягла гігантський жирний чорний волосок. Хвилину дивлюсь на цей волосок. Кличу офіціантку. Офіціантка також дивиться хвилину на той волосок на моїй вилці і пропонує безкоштовну каву. Тепер я дивлюсь на офіціантку дикими голодними очима і прошу покликати адміністратора.

Прибігає адміністратор і каже, що вони зроблять мені іншу порцію пельменів безкоштовно. От трясця – це ж знову треба чекати.

Нарешті мені принесли пельмені. Знову чекаю, бо гарячі. Зате волоска вже там не було. Але й на смак, якщо чесно, вони були не дуже. Я пообідала і ми збираємось на вихід. Офіціантки та адміністратор дуже вибачались перед нами за цей казус і також зробили хорошу знижку. Тому давайте їм вибачимо цей волосок – всяке буває.

Далі у нас на порядку денному – Чортківський замок. До речі, місто стоїть на річці Серет, як і Тернопіль. Осьдечки наша давня знайома.

Щоб дійти до замку, потрібно від ратуші спуститись вниз, перейти міст через річку і йти прямо вулицею. Замок недалечко, хвилин 10-15.

Є версії, що ще до будівництва кам’яної фортеці у 1610 році, тут існували дерев’яно-земляні укріплення. У цей період Чортків лише отримав міські привілеї, почалося будівництво домініканського кляштору, влаштовувалися ярмарки – життя вирувало. Але ненадовго. Воєвода Станіслав Гольський, хоч і мав гроші на потужні стіни, стратегом, схоже, не був: фортецю звів у низині, під горбом – і ворогам було зручно її обстрілювати. Замок не раз захоплювали і руйнували: у 1640 році його знищили татари, у 1655 – облога козацько-московських військ змусила оборонців здатися, а власник – Павло Потоцький – потрапив в полон на довгих 13 років.

З 1672 по 1683 роки в замку хазяйнували турки, тут була резиденція намісника пашалика. У 1683 році господарем замку став Андрій Потоцький, який у 1687 році приймав тут короля Яна III Собеського. У XVIII столітті замок належав родині Садовських. Його пристосовували під житло, склади, а з 1779 року фортецю взагалі здали в оренду австрійському уряду. Згодом у замку були і склади, і в'язниця. У 1809-1815 рр, коли Чортків опинився в межах Російської імперії, поруч збудували казарми. У 1917 році, під час відступу, росіяни самі ж їх і підірвали.

Вже у середині ХІХ століття Садовські збудували новий палац, а замок поступово занепадав. У 1863 р. тут тримали польських повстанців, а на початку ХХ ст. його намагалися реставрувати – зокрема, Польське туристично-краєзнавче товариство хотіло створити базу для туристів. А потім – майже сто років тиші. Замок став закинутим, біля стін була гасова заправка, підлітки курили в підвалах, а територією бігали сусідські кури. До наших днів збереглося лише дві з чотирьох башт, палац, перебудований у стилі ренесансу, та частина укріплень.

11 лютого 2010 року замок офіційно передано Міністерству регіонального розвитку та будівництва як частину заповідника «Замки Тернопілля». Того ж року архітектурна майстерня Юрія Вербовецького розробила амбітний проект відновлення фортеці. У 2011–2012 роках гасову заправку прибрали, стіни почистили, а входи до цоколя палацу заклали камінням. 16 серпня 2015 року в замку відбувся перший фестиваль «Гольський-фест»: музика, сувеніри, волонтери збирали кошти для АТО. Фест став щорічним. У 2021 році Чортківському замку пощастило: він увійшов до президентської програми «Велика реставрація». Було закрито нижні галереї, над палацом побудували новий, високий дах з червоної черепиці.

На жаль, з початком великої війни, роботи було призупинено. Зараз замок стоїть зачинений і всередину не потрапити. Чи продовжать колись реставрацію? Дуже на це сподіваюсь.

Ми обійшли замок по колу, пофоткали краєвиди і зацінили дуже красиву хату художника. Вона вся була в трояндах, а на стінах будинку – яскраві картини. Питаю в МЧ чого ми не живемо в Чорткові в такій хаті? Каже, що 9 років тому, коли ми тільки одружились, йому пропонували сюди переїхати на роботу. Я тоді відмовилась. Ну а що він хотів? Вирвали з рідного дому, заставили варити гречку, а тут ще й переїзд в інше місто. Сьогодні я б була не проти, але не тоді.

Ми вертаємо назад. Забігаючи наперед скажу, що дарма вертаємось, бо в кількох метрах була одна зі старовинних церков, яку я хотіла відвідати. Але щось я затупила і повела МЧ в іншу сторону.

На дворі – страшна спека. Шукаю дерево – нема дерева. Зате ми знову біля костьолу. Обходимо торгові ряди, я заглядаю всередину – дуже цікава архітектура. Але всередині ніц інтересного – якийсь хлопака продає ковбасу.

Вмикаю навігатор і ми йдемо шукати Успенську церкву. Вона розташована неподалік центрального майдану. Збудована у 1635 році, завдяки майстерності місцевих ремісників – кушніра Миколи Драчука та шевця Гаврила Журавля. Така архітектура незвична для регіону. Поєднала елементи подільської і карпатської шкіл дерев’яного зодчества. Побудована без жодного цвяха. 

Протягом століть церква неодноразово ставала жертвою руйнувань – тричі її спустошували турки й татари. Але щоразу храм відроджували. У XIX столітті до основної споруди були добудовані два додаткові зруби – один зі сторони нави, інший з боку вівтаря, що суттєво змінило її первісну композицію.

У радянську епоху церква прийшла в занепад. Та вже у перші роки незалежності України її було майже повністю розібрано і відновлено з використанням нової деревини. Роботи провели з особливою увагою до деталей, дотримуючись традицій XVII століття – що, на жаль, нині трапляється вкрай рідко. Бо, як відомо, сучасна «реставрація» часто більше шкодить, ніж зберігає.

Якщо спуститись вниз від церкви, можна потрапити до ще одного храму – греко-католицького. І о чудо! Там є гігантське дерево, під чиїми вітами я і просиділи хвилин 40, бо спека страшна і я вже змучилась.

Чортків також відомий своїми австрійськими віллами. Тут цілі квартали одно- і двох поверхових вілл. Їх дуже цікаво розглядати, хоч деколи і сумно. Багато будинків спотворені неоковирними добудовами, сайдингом та іншими сучасними штуками.

Ми ще трохи гуляємо та оглядаємо архітектуру. Тут ось, наприклад, побудував у 1998 році В'ячеслав Чорновіл. Це Народний дім, збудований перед І Світовою війною коштом польської громади міста.

А якщо піти далі вулицею, то можна знову побачити австрійські вілли. На жаль, ми не відвідали багато інших пам'яток. Зате ми залізли в невідомі хащі біля лікарні, бо так повів мене навігатор. МЧ сповідає мене, я нервуюсь, а навігатор радісно щебече «поверніть праворуч». Взагалі дивуюсь чого він повів мене хащами, якщо до лікарні (де нас мав чекати водій з блаблакар) веде нормальна асфальтована дорога. Йолоп, їй-богу. Нарешті ми на місці, чекаємо. А поки чекаємо, МЧ зустрів ще кількох колег з роботи, які дуже здивувались, що він робить в Чорткові. Ну це ж не якісь там москальські Сініє Ліпягі, це красиве європейське місто з цікавими пам'ятками. А оскільки ми оглянули тут далеко не все, є причина приїхати сюди ще раз. 

Дата: 5 липня 2025

Тут читаємо про інші мої пригоди