Сутківці та Підлісний Мукарів: оборонна архітектура і розкішна неоготика

 На дворі нарешті справжнє, літо, а це означає, що мене можна топити на смалець. Я люблю тепло, але оця спека і війни в маршрутках "мені дує/мені жарко" мене просто вбивають. Тре купувати машину... Але все ж я люблю оцей вайб автовокзалу, коли ти вранці сунеш з валізами, шукаєш автобус і зганяєш халявщиків зі своїх законно куплених місць у касі. Ну до палацу Орловських ми звісно їхали туристичним автобусом, а не з клітчастими сумками на голові. І, хоча це травень, було дуже холодно і я гуляла в теплому пальто. Про нашу подорож можна почитати тут і тут, а сьогодні я завершу оповідку. Ми з вами помандруємо до найстарішої церкви України.

Але спочатку ми їдемо в село Підлісний Мукарів. Тут розташований костел святого Йосипа Обручника. Він був побудований тією ж родиною Орловських в середині ХІХ століття. Коли ми прибули на місце, брама була закрита. Почався дощ, сильний вітер і група, яка вже помаленьку перетворюється на айсберги, хоче назад в автобус. Але наш гід такий надибав місцевих, які викликали дівчинку, що відкрила нам костел. І поки ми її чекаємо, фоткаємо будівлю через браму.

Спочатку на цьому місці був збудований дерев'яний костел у 1613 році, але його зруйнували турки. У 1760 році тут знову звели дерев'яну споруду, а у 1859 році розпочали будову нового мурованого костелу. Будувався храм 13 років і на початку ХХ століття налічував приблизно 400 парафіян. 

У 1933 році храм закрили, а у 1941 році знову відкрили. У 1962 році його знову зачинили - тут був склад, потім сільський музей. З костелом пов'язана цікава легенда. Кажуть, що на верхівці храму стояла статуя Богородиці. Один з місцевих більшовиків поліз туди і скинув статую - у неї відламалась голова. А через кілька днів отому хлопаці комбайн відрізав голову. Я, хоча людина і не релігійна, тут на стороні Богородиці. Ніхто не має права паплюжити релігійні символи незалежно від віросповідання.

До речі, більшовики хотіли розібрати цей костел. Розібрали здається дзвіницю, але коли побачили, що цей камінь неможливо використати ще раз, дали храму спокій. Це й врятувало споруду.

Тим часом прийшла дівчина і відчинила нам двері. В ньому є орган. Храм повернули вірянам у 1989 році. На той час орган був у поганому стані: половина труб втрачена або пошкоджена, міх непридатний. З ініціативи настоятеля Юзефа Чопа та львівського органіста Віталія Півнова у 1991 році орган було відреставровано. Був замінений міх і повітряна машина, також замовили нові труби.

А ми тим часом походжаємо всередині і оглядаємо інтер'єри. Тут дуже красиво - це один з найкрасивіших храмів, які я бачила. Тим часом чую, як наші рускощелепні жаліються на війну і говорять про мародерство на прифронтових територіях. І ставлять знак = між ЗСУ і окупантами. Одразу захотілось закопати цих потвор.

Не хочеться псувати собі поїздку, тому виходимо на вулицю і обходимо храм по колу.

Повертаємось всередину, бо на вулиці зимно і дощ.

Гід кличе нас на вихід - пора вирушати в село Сутківці. Помаленьку гребемо до автобуса. Костьол мені сподобався - невеличкий, акуратний і дуже красивий.

Сутківці - це сусіднє село, їхати до нього хвилин 10. Саме тут розташовується Покровська церква - єдиний в Україні храм оборонного типу. Побудована у 1476 році за класичним зразком. Церква двоповерхова: перший поверх для богослужінь, другий для оборони. Має замкові вежі з амбразурами та бійницями.

Цікаво, що церква має 95 бойових точок, а ширина стін 1,7 метра. У 1407 році угорець Хотько Кроат та його син Олександр отримали Ярмолинці у дар разом з навколишніми селами, серед яких були й Сутківці. Після розподілу спадщини між синами Олександра Сутківці дісталися Федору, від якого походить дворянський рід Сутківських. Згідно з переписом 1493 року, в селі нараховувалося сім дворів. 

У XVI столітті Сутківцями володіли представники роду Сутківських: Дахно Федорович (помер 1534 року) та Іван Дахнович (помер 1593 року). Після смерті Івана рід Сутківських припинився і маєток перейшов його доньці Варварі. Вона вийшла заміж за вінницького старосту Олександра Балабана і передала йому село як посаг. У 1623 році Балабан збудував на пагорбі замок, руїни якого збереглися донині. Балабани володіли Сутківцями до кінця XVII століття, після чого село перейшло у власність роду Грабянок. До речі, у церкві збереглась надгробна плита Івана Сутківського. 

І поки ви читаєте оту цікавезну історію села, ми стоїмо біля церкви, під дощем і чекаємо поки її нам відчинять. Приходить бабулька і пускає нас всередину. А ось тут починається найцікавіше. 

Ще зовсім нещодавно церква була московською. Частина мешканців вирішила перейти на сторону добра, але священник ні. З допомогою деяких місцевих мешканців "батюшка" вичистив церкву, забрав парастас, ікони і навіть Євангеліє та втік в сусіднє село. Там (вже під час війни!) побудували нову церкву і на чолі з батюшкою-злодієм продовжують молотись за Кіріла та Путіна.

Добрі селяни за власні кошти помаленьку облаштовують церкву. Купили Євангеліє, престол. Також церква потребує реставрації. Востаннє її реставрували у 2006 році. Я також внесла свою невеличку частку. Гід, тим часом, переконує бабульок не перекривати церкву шифером, а зберегти черепицю. А я лізу в підземелля. Тут є ляда через яку можна потрапити до старовинних крипт. Тут поховано багато відомих і не дуже відомих діячів.

Цікаво, що через всю церкву проходить велетенський стовп - від підземелля аж до даху і навколо нього все і побудовано. Щоб провести реставрацію, потрібні дійсно толкові майстри, які знатимуть, що робити.

Поки частина нашого гурту перемиває комусь кістки з місцевими бабульками, я вже лізу на горище. Мені кажуть, що там є гості. Я спершу подумала, що це про привидів, а виявляється то голуби. Птахи залітають через амбразури та інші отвори в даху і чілять собі на горищі. Їх тут просто ціла зграя і я б не рекомендувала торкатись чогось руками.

Голуби перелякались і тепер літають над моєю головою. Голубині какуньки у мене на взутті, на руках, тепер переживаю, щоб вони не опинились у мене на голові.

Але загалом горище дуже цікаве - це неймовірна конструкція, яка дійсно потребує вмілих рук. Я б тут ще побродила, якби не скажені голуби. Тому злажу вниз.

У бабок внизу ціла дискусія. Розповідають, що майже половина села далі тримається за ту московську церкву мертвою хваткою. Ну дехто з жіночок також тримається мертвою хваткою, але за російську мову. Ето ж другоє.

Тим часом гід веде частину охочих подивитись на руїни замку. Він датований XV-XVII століттям. Зазнав сильний руйнувань у 1567 році і з того часу втратив оборонне значення. Щоб дійти туди, треба дертись зарослими пагорбами, але дивитись там особливо немає на що.

З 5 веж вціліла лише східна, також залишився фрагмент оборонного муру і частина підлогової стіни північної башти. Гід Богдан розказує, що одного разу психанув і таки поліз до замку. Але лише переконався, що найкращий вид відкривається з місцини навпроти, де ми і стоїмо. Під парасольками.

Коли ми вже їдемо, місцеві бабульки кличуть нас в гості ще раз, але просять попередити заздалегідь, щоб вони встигли приготувати борщ і вареники. Як це мило.

Сідаємо в автобус і вирушаємо додому. Поїздка пройшла чудово, навіть попри дощ. Екскурсія організована професійно, було справді дуже цікаво. Тому якщо раптом випаде нагода відвідати Маліївці та сусідні села - не вагайтесь жодної секунди!

Дата: 10 травня 2025

Тут можна почитати про інші мої пригоди