Шевченківський гай: тут оживає історія

Чи варто говорити, що  Львів — місто моєї душі? Для когось це місто кави і архітектури.  Для мене це місто особливого повітря, бруківки й красивих горняток.  Це місто вредних людей, шалених водіїв і трохи зверхніх галичан. Але саме це робить його таким неймовірним. І саме тому я обрала його, щоб провести тут свій 37 день народження.

Взагалі-то ми планували відсвяткувати мій день народження в Карпатах. Але через понос кота, поїздку було відкладено (на щастя, ми змогли повернути завдаток). Тому було вирішено поїхати на один день до Львова. Я вже давно хотіла попасти в Шевченківський гай: тому, як тільки ми зійшли з поїзда, одразу сіли на маршрутку і поїхали в невідомі краї.

Львів'яни досить вредні і питати в них дорогу я не хотіла. Нас вже раз відправили в протилежну від Високого замку сторону. Тому я покладаюсь на гугл карту — вона не бреше. Відразу скажу, що маршрутки у Львові досить стрьомні — в них люблять кататись безхатьки та інші дивні типи. Але заїхали ми без проблем. Тепер потрібно повернути ліворуч і йти під гірку. Місцевість досить горбиста, навколо різні цікаві будиночки та цікавинки.

Вирішуємо з МЧ в якому будинку хочемо жити. Район дуже спокійний і красивий. Карта вивела нас на якусь стоянку. Поруч іде будівництво. До речі, зараз тут вже працює інформаційно-освітній центр.

Бачимо Шевченка і вхід на територію. Зупиняємось роздивитись будиночки для комах. Здається тут поки ніхто не живе.

Вхід на територію — 150 гривень. На жаль, нас спіткало розчарування. Оскільки будній день — в хатки зайти неможливо. Як шкода... Але це привід прийти сюди ще раз. Також є хороша новина — людей майже немає, ми чи не єдині відвідувачі. 

Музей народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» — це етнопарк під відкритим небом. Розташований на місці колишнього маєтку львівського мера та водночас очільника місцевої масонської ложі Франца Лоншана. Під час візиту імператора Франца Йосифа господар вирішив справити враження на високого гостя, тому перейменував ліс, що оточував будинок, на його честь. Так з'явилася назва «Кайзервальд», що означає «ліс кайзера». У радянський період було прийнято рішення створити на цій території скансен.

Вся територія парку поділена на 6 маленьких сіл, в яких зібрана архітектура з певних регіонів. Починаємо ми зі Львівщини.

Звісно, що телефон прилип до моїх рук. Тут дуже красиво, мені навіть більше сподобалось ніж у Києві — в Пирогово. Ну бо в Пирогово вся ця українська автентична атмосфера явно не клеїлась з російською мовою від відвідувачів, персоналу та продавців.

Звісно, що одягнулась я відповідно — витягла з шафи традиційну спідницю, яку була замовила днями. Коштує вона звісно цілий статок, але цього вартує.

Загалом Шевченківський гай займає понад 36 гектарів. Проєкт реалізували у 1971 році, що насправді досить дивно, адже українська культура завжди стояла кісткою у горлі довбаним москалякам. Сьогодні тут понад 100 збережених об'єктів, серед яких господарські споруди, церкви, млини, школи.

Ось це, наприклад, хата 1910 року з села Тухолька, Львівської області. Ну ви лише гляньте на це оздоблення.

Хатки потопають в зелені, навколо них зроблені акуратні тини. А ось цю хатинку можна одразу малювати — наскільки це красиво.

Ну і звісно коти... Я буду не я, якщо не сфоткаю кота.

Наступне фото — знайди кота ще раз.

Далі ми потрапляємо на Бойківщину. Головна пам'ятка тут — церква Святого Миколая. Збудована у 1761 або 1763 році в селі Кривка. Була пошкоджена під час I світової війни, а у 1930 році її розібрали і перевезли до Львова. У 1966 році вона стала першим експонатом Музею народної архітектури й побуту.

Далі ми спускаємось до невеличкого ставочка, де бачимо рештки козацької чайки.

Також тут різні рибальські снасті і водяний млин. 

А ми чимчикуємо далі. Що дивно, жодної хатинки з Тернопільщини я не бачила. Більшість експонатів — це Львівщина та Івано-Франківщина. Ну судячи з того, як наші тернополяни «дбають» про старовинну архітектуру міста — нічого дивного. Якось мені один хлопчина взагалі заявив, що весь історичний центр міста треба знести і збудувати там новобудови. Надал, це був ти?

А це ось вулики? Уявляєте? От якби один такий брату подарувати — його бджолам сподобається така хата.

Здається ми потрапили в рівнинне Закарпаття. Але спершу ми йдемо подивитись на Козацьку слободу. Це такий собі дитячий майданчик. Тут є різні конячки, каруселька, на якій ми з МЧ покатались, сторожова вежа і всяка всячина.

Також тут працює школа Джур для хлопчиків?! Що за печерний сексизм? А чому дівчинка не може бути джурою? Згадую, як ми з подругою на 1 курсі університету хотіли піти на заняття з бойового гопака. Одногрупники-хлопці нас засміяли і ми так і не потрапили туди. Також  хотіли спробувати себе в КВК — ситуація повторилась. Ну бо дівчатка мають сидіти тихо, як миші і навіть не пробувати себе якось проявити. Ганьба школі джур! Але гойдалка гарна...

А ми повертаємось у Закарпаття. Чи то може вже Поділля? Що б це не було — тут дуже красиво. І сфотографувати все просто не можливо.

А ось це церква Св. Володимира і Ольги, відтворена у 1992 році за взірцем храму 1831 року з села Котань (сучасна Польща). Виявляється ми вже забрели на Лемківщину.

Тут вуличка зроблена просто як в якомусь фільмі. Не вистачає лише дівчат в стрічках та веселих хлопців. Якщо раптом будете в музеї — обов'язково дійдіть до Лемківщини, хоч вона і досить далеко.

Загалом, щоб обійти весь гай, треба кілька годин. А якщо ще заходити всередину кожної хати — днів два. Тому, якщо плануєте візит — відведіть для музею цілий день. А якщо будете фотографуватись, як я біля кожного слупа — тиждень. Повірте — воно цього вартує.

Десь в перерві між Львівщиною та Бойківщиною ми встигли перекусити. Тут працює невеличке кафе, де можна випити чаю і з'їсти кусок пирога. Звісно за пиріг зі шпинатом ми заплатили, як за цілого лобстера, але альтернативи немає.

Також тут є мистецький простір, який в будні не працює. Зате є зоокуток, де можна побачити овець та кіз. Чи то я не сфотографувала тих кіз, чи фото десь загубилось — невідомо. Також тут можна купити їм їсти і самостійно погодувати. Саме цим радісно і займалась юрба дітей, які, мабуть, приїхали сюди на екскурсію.

Далі ми ліземо на Гуцульщину. Засновники парку постарались — відчуваєш себе точно, як в горах. На жаль, Гуцульщина виглядає дещо занедбано — чи то грошей не вистачає, чи просто сюди мало хто доходить.

Також тут є кілька місць, де колись були хатки — але їх знищив вогонь і зараз вони на реконструкції. Також ще є місця для майбутніх об'єктів. Я й не думала, що сьогодні ще збереглись такі старовинні будинки.

З Гуцульщини ми потрапляємо на Буковину. Тут також дуже красиво, але ми вже надто втомлені.

А ця хатинка просто вкрала моє серце. Сіли ми собі збоку на лавочку і почали мріяти, як будемо тут жити. До речі, якщо хтось знає, як називається ота лавка попри стіну, то напишіть.

Йдемо далі. Ліворуч бачимо ціле господарство, але ворота зачинені. Зате можна вилізти на пеньок і спробувати подивитись зверху. Що я успішно і зробила, але з моїм то ростом я можу побачити хіба дулю з маком.

Праворуч бачимо горбаку — там Поділля. Може хоч там є Тернопільщина? Але лізти туди справді немає сили — тому обходимо горбаку стороною. Ще кілька хаток і ми виходимо до ставочка з млином.

Сідаємо на лавку. Обійшли ми парк на 85%. І це навіть не заходили всередину будинків! Вже перевалило за третю дня, а ми голодні як пси і ще й келішка винця не випили за моє здоров'я. Йдемо на вихід. Треба сідати на маршрутку, яка відвезе нас в центр, бо дибати туди будемо ще пів години. А часу то нема, бо о 18.00 нас має забрати бла-бла-кар. Дякую Укрзалізниця за відсутність квитків. 

А ось ми й в центрі. Виходимо біля Арсеналу і чимчикуємо на Площу Ринок. Біля Домініканського собору тащу МЧ до чудесного дзеркала. Поки фотографуємось, якась мила дівчина сказала мені, що я дуже красива. Йой, як приємно.

Знаходимо чарівну місцинку, де можна смачно попоїсти. Замовляємо лазанью і чай. Вина щось не хочеться. Через кілька хвилин я розумію чому ми обрали саме це місце. Бо навпроти сидить рудий кіт!

Тішимось з того, які ми файні і йдемо ще на спацер. Маємо приблизно годину. 

МЧ хотів зайти в магазин Vidro з футболками, але я надибала магазин з біжутерією. Тут ми провели чарівні 30 хвилин, поміряли веселі шапки, вибрали мені коралі і поговорили з продавчинею про те, що Тернопіль — це прекрасне місто для життя. Тут я б погодилась, але є наш лисий мер, який вже ось 10 років робить все, що зробити місто НЕ комфортним для життя. Щоразу, коли я їду через місто і бачу чергові забудови там, де колись були дерева — в мене підіймається тиск.

Шапку я так і не купила, бо вже й часу не було — треба бігти на місце зустрічі. Але фотка присутня.

Зустрічаємось біля пам'ятника королю Данилу — на щастя це 2 хвилини йти від нашого магазину. У Vidro вже не встигли. Ну нічо — це ще одна причина приїхати. Вже через 10 хвилин ми сидимо в зручній машині, яка відвезе нас додому в Тернопіль — місто для життя.

Дата: 29 липня 2024 року.

P.S. Пишу я цей пост 24 лютого — в третю річницю повномасштабного вторгнення. Чи варто говорити про те, кому я завдячую тим, що сиджу в теплій квартирі у спокійному місті?! Що можу подорожувати і просто жити?! Я дякую своєму брату, який захищає нас вже багато років. Дякую своїм одногрупникам, колишнім колегам і просто знайомим. Ми знесилені, але досі сильні. Вистоїмо! Слава Україні!

Тут можна прочитати про інші мої пригоди у Львові