Бараболя - наша доля, або як Люба готувала шарлотку

Ось і закінчилось літо, підійшла до кінця відпустка. За вікном сіро, похмуро і мокро. Але життя входить у звичне русло. І щоб не було так сумно, я час від часу розважаю себе та фейсбук-спільноту своїми історіями про мандрівки та кулінарні подвиги. Комусь це вже набридло, комусь ще ні. Можливо колись я таки стану українською Джоан Роулінг і напишу свого Гаррі Поттера, а тим часом доводиться задовільнятись простими невеличкими розповідями. І сьогодні я хочу розповісти про те, як Люба їздила на бараболі та готувала шарлотку. 

Пам'ятаю як в дитинстві тато загружав нас чотирьох у свій старенький москвич та віз на город в село. На передньому сидінні сиділа мама і Томік - наш пудель, який прожив 15 з половиною років.

Ми, міські діти, стогнали всю дорогу. Потім був процес переодягання у старі лахи та похід на город через всеньке село. Щоб якось пришвидшити роботу, тато додавав нам стимулу - хто перший дійде до кінця рядка отримує 5 гривень. І поки ми рили, як ті кроти, наш Томік ганяв по городі, розгрібав лапами землю і обгавкував народ. Той щорічний бараболя-фест тривав довгі роки, аж поки ми не розлінились настільки, що поїхали на бараболі лише тричі на рік: посадити, скосити косою двохметрові буряни та викопати. Результат нікого не здивував - посадили десять мішків, а викопали три. Тато плюнув і більше на город ми не їздили.

Таке щастя тривало приблизно 15 років - аж до 13 вересня 2018 року, коли мій МЧ запер мене, свою кохану дружину, на город. Ото живеш собі, горя не знаєш, а тут бац - через два роки після весілля ти вдягаєш порвану футболку, чиїсь старі кальсони, кроси, які висять вже 20 років в сараї, і гребеш з відром на город. Я вже й забула яке це приємне відчуття - гнути спину декілька годин підряд.

На щастя колорадських жуків не було - а то б ціле село почуло мій вереск. А ще є така штука, як автобус на Тернопіль о 17.00. Дома мене чекав кіт та м'якеньке ліжко, в чому я розслаблялась після важкого трудового дня. 

На наступний день, поки МЧ рив другу половину городу, я вирішила побалувати себе і його, та приготувати шарлотку. Рецепт мені дала одна одна хороша людина з якою я їздила в Львів на оперу та працювала разом кілька років. На фірмі, якій було віддано 6 років мого життя, смачна їжа була однією з форм розваги. Кожен приносив щось смачненьке і ціла зміна радісно напихалась та поправлялась. Мені завжди намагались впихувати якісь рецепти, але тоді я була не зацікавлена в куховарстві.  Поганець, який на той час займав почесну посаду "винеси мозок Любі" не заслуговував навіть сухарика. А от для МЧ (ну і звісно для себе коханої) мені хочеться готувати щось смачненьке. Але щоб було просто... І недовго... І щоб вистачило надовго...

Після тортур бараболями мені перепало декілька яблук. Червоних, соковитих. Але їсти їх треба було вже і зараз. І я згадала про рецепт.... Як я прочитала в інтернеті, навіть дитина здатна збити яйця з мукою та цукром. Це дещо охолодило мою радість, але потім, коли я побачила як МЧ наминає шарлотку за дві щоки, то відчула себе генієм кулінарії. Почалось все з походу в магазин за яйцями. Їх треба шість. Відділила білки від жовтків, збила з цукром (у мене навіть є міксер!) та додала розпушувач. Порізала яблука, посипала цукром та корицею.

Дійсно все дуже просто. Тепер треба лише помастити форму, виложити на дно яблука і залити тістом. Оля-ля, яка краса.

Але найважче попереду! Духовка наша не в найкращому стані, тому процес випікання трохи стрьомний (для тих, хто перевіряє мою орфографію, стрьомний - див. словар українського сленгу). По-перше, я не вмію її запалити - тут потрібна вправна рука МЧ. А по-друге, коли людина каже, що випікати треба 40 хвилин, то наша духовка пече, як собі схоче. Отака ось лотерея. Коли запах випічки почав розноситись по всій хаті, стало зрозуміло - шарлотка готова. Я навіть пам'ятала, як перевіряти готовність коржа - сірничком. Сірничок сухий, ура. Процес витягування шарлотки з духовки також не простий - тут потрібно дві пари рук і неймовірна вправність.

Ну і про кота не забуваємо, його хвіст завжди в центрі уваги.

Шарлотка на столі, пахнеееее. Ми з МЧ з'їли її за два дні, а потім зробили ще одну і знов її з'їли і нікому не дали. Отака ось історія. Дякую за увагу, про інші мої подвиги читаємо тут.



Дата: 13-14 вересня 2018.