Як Люба і дорога родина їздили в Збараж

Я довго не могла повернутись до написання своїх історій... Наш найкращий котик на світі пішов на веселку і я просто розбита. Розумію, що так було для нього краще і йому вже нічого не болить, але як же хочеться його знову обійняти... Не хотілося б починати свою розповідь з цієї новини, але цей блог не лише для інших, я й ніби мій публічний щоденник. Тому так... Дозволю  цій сумній правді просто бути тут. Писати зараз важко, але розумію, що життя - це короткі маленькі і теплі історії. Особливо такі історії важливі сьогодні, під час війни. Це радісні моменти з котиком, з МЧ і з дорогою родиною. І сьогодні я хочу розповісти про світлу і теплу поїздку до Збаража.

Ми приїхали до Збаража не лише погуляти, а й відвідати дорогу родину, яку ми вже дуже давно не бачили. Але спочатку прогулянка. Оскільки організовувала поїздку я, то нічого дивного, що приїхали ми дуже рано. В поїздках мені завжди здається, що часу не вистачить, тому я лечу на перший автобус. Правда цього разу це був не автобус, а попутна машина, що їхала ще від цілого тоді Оріону. Збирались ми на 10 ранку. Перед цим у мене з МЧ була гра «Їду-не їду». Я виграла - МЧ їде. В Збаражі ми були о 10.30 і в мого дуже вумного племінника одразу з'явилось запитання "Що ми будемо тут робити до 1 години дня"? Саме о цій порі нас чекають в гості.

Чесно я шось думала, що ми підемо в замок. Я звісно вже там була кілька разів, але не проти піти ще раз. Але спочатку ми вирішили просто побродити парком.

Побродили 5 хвилин і хвате. Вже і дорога сестра починає мені колупати мозок чайною ложечкою: а нашо ми так рано приперлись? Ну всьо - жодні поїздки я більше не організовую. Пишу офіційну заяву, щоб мене звільнили від обов'язків директора турфірми. Але я знаю свою дорогу сестру – тільки-но на горизонті буде якась цікава поїздка, вона ж одразу падає мені на хвіст.

Зате в неї є одна корисна навичка - вона файно фоткає. Тому ладно - можна брати з собою. А те, що я товстенький пиріжечок на фото - то не її вина. Тішить хоча б те, що за зиму я не поправилась.

Йдемо всередину замку. Дорослий квиток - 180 гривень плюс додаткова оплата за кімнату тортур і ще додатково треба платити за фотографування. Я розумію, що замок потребує догляду і відповідно грошей. Але шось я зажала. Тим паче платити окремо за ту кімнату тортур не бачу сенсу. В Дубенському замку також окрема оплата, але й кімната велетенська. І ще й така страхітлива, що ми звідти так тікали, що ледве капці не погубили. А я ж була в Збаражі не раз - і дивитись в тутешній кімнаті особливо не було на що. Хіба щось змінили (фото з 2014 р).

Виходимо з замку і далі намотуємо кола. Спускаємось з мурів і влаштовуємо там собі фотосесію. Точніше фотосесію влаштовуємо ми - дівки, бо хлопці морозяться. 

Сестрі на роботі розказували, що тут є файний став, як в Тернополі. Поруч проводяться різні концерти і фестивалі. Став є, але не як в Тернополі, хоча і досить величенький. От якби його хоч трохи облагородити... Це було б дуже гарне місце. Також суттєвий плюс - став не забудували з усіх сторін.

Ми трошки походили біля озера і все ж вирішили піти в замок - ще є час. Знову покумарили директора, подивились на ціну квитків і зажали гроші. На загальній сімейній раді було вирішено, що часу в нас таки нема, бо ще треба купити щось дорогій родині зі Збаража. А якщо вже йти до замку, то хочеться там побродити, а не бігати по залах, як сраний віник. На тому і порішили.

А тим часом знаходимо дуже красивий парк. Я також була тут багато років тому і тоді це був занедбаний пустир. Але козаки збереглись. Зараз тут дійсно дуже красиво, але бракує трохи дерев - в спеку можна підшкваритись.

Що я все критикую і критикую. Мені взагалі Збараж подобається, я б з радістю втекла з Тернополя в це тихе містечко, і жила собі тихенько в якійсь файній хаті з садком і грядкою помідорів.

А ми тим часом  йдемо на пошуки торта і алкоголю. Алкоголь знайшли досить швидко - спрацював нюх на горілку. Ого-го який величезний магазин алкоголю - я навіть в Тернополі такого не виділа. Купуємо пляшку вина і йдемо на пошуки торта. Тут вже важче. Навігатор каже, що до Вацака перти зо два кілометри, а ми вже всі змучені і голодні. От тлумки. Замість того, щоб висиджуватись годину на лавці біля замку, могли б по торт сходити. Ну ніц не зробиш - вибираємо солодке з того, що є в магазині. 

Наступний квест - знайти, де живе дорога родина. Що цікаво, розташування будинку пам'ятав саме вумний племінник, хоча був він тут востаннє ще малим гімнярем. Дорога родина нас обійняла, нагодувала і спати вклала. Ну не зовсім вклала, але мій МЧ після ситного обіду вже б дрих десь на дивані. Також нас познайомили з дуже милою кицею, я троха спозорилась, бо не змогла нічого нормального зіграти на фортепіано без нот. Ну а через кілька годин прийшов час повертатись додому. Тоді ще на нас з МЧ чекав коця...

Проходимо біля костелу, який також чекає на свою реставрацію, ще робимо кілька фото в цьому чудесному скверику і йдемо чекати маршрутку.

Сказати, що ми гарно доїхали додому язик не повертається. Спочатку була стандартна паніка дорогої сестри, що ми будемо ночувати в парку на лавці. Потім приїхав файний джип, але автостоп - жорстокий спорт. Поки ми роздуплялись, в джип вже впхалась нагла бабулька. Потім приїхала маршрутка, яку почав брати штурмом натовп студентів. В результаті ми четверо впхались в нещасні жигулі з зачиненими вікнами. Одразу згадались наші сімейні поїздки москвичом в село на бараболі... МЧ потім сказав, що краще би йшов до Тернополя пішки. Але нас таки доправили до пункту призначення і ми щасливі і задоволені пішли додому.

Дата: 31.08. 2025

Тут можна прочитати про інші наші пригоди