Кременець 2.0: недооцінена перлина Тернопільщини
Кіт спить на балконі, лляє дощ, а я плачусь за літом. Хоча саме в такий дощовий і сірий червневий день нас понесло в Кременець. Ми з МЧ вже гуляли цим містечком років три тому. А цьому разу нам на хвіст впала моя дорога родина. Запрошую приєднатись.
Коли я з МЧ прибула на автовокзал, дощу вже не було. Але коли ми від'їхали трохи від Тернополя — хмара наздогнала і дощ затарабанив з новою силою. До повного щастя у Вишнівці в наш бус набилась юрба почаївських зомбі в хустинках і на чолі з дяком з-під вокзалу. Ну серйозно — вигляд він мав такий, ніби не мився з першого пришестя, а пиячив ще з часів Ноя.
А ось і Кременець. Дощ і далі фігачить як дурний, тому треба десь сховатись. Але поки йдемо на пошуки туалету. Громадський туалет, на жаль, зачинений (свято, як-не-як), тому просимось в кафе Мерсі. Дівчата, дай Боже їм здоровля, пустили нашу юрбу без жодного зайвого слова.
В церкві тепло і сухо. Ми в спортивному одязі в кросівках явно не вписуємось в навколишню атмосферу. Всі такі красиві у вишиванках і туфлях на каблуках. Я, яка в церкві буваю раз на століття, вже готова лізти на Бону навіть у дощ. Питаємо доки служба? Мати рідна — до 12.30. Одразу згадую, як ми з МЧ ходили святити котики у православну церкву. Три години, Карл!
Дощ майже припинився, але юрба хоче їсти. Заходжу в якусь невідому піцерію і бачу офіціанта, який спить на диванчику. Розумію, що клієнти тут рідкість. Але піца виявилась смачною, хоча молочний коктейль, який я взяла, був надто солодкий. А ще мені сподобався цей чудесний пес.
Наїджені і напиджені вирішуємо спершу відвідати ботанічний сад. Оскільки ми з МЧ не знаємо де головний вхід, було вирішено вести нашу юрбу невідомими стежками і заходити з чорного входу. Дорогу ми запам'ятали чудово, там ще була така хатинка з дуже красивим газоном. Ну вона і зараз є, а газон ще кращий. Перелазимо через невеличку браму і вуаля! 
Цей сад був закладений у далекому 1754 році, як аптечний сад Єзуїтського колегіуму. Це один з найбільших і найстаріших садів України. Колекційний фонд нараховує понад 2000 видів рослин. І кожну з цих рослин знає моя цьоця Неля, яка незгірш за будь-якого екскурсовода розповідає цікаві історії. 
Осьо на фото вище — Гінкго Білоба. Це дерево має неймовірні лікувальні властивості. А віялоподібне листя схоже не сплетені серця, що символізують єдність душ закоханих. Це дерево — ровесник динозаврів і дійшло до нас в первісному вигляді.
Через дощ в саду просто дика вологість. А ще я по вуха в болоті, бо стежки ж не заасфальтовані. 
На першій локації ми проторчали хвилин 30, бо дорога сестра фотографує кожну травинку. А цьоця Неля продовжує дуже цікаво розповідати про оту кожну травинку. Наприклад, ви знаєте, що це не суниці? Ці ягідки на них дуже схожі, але на смак гидотні.
А ми з МЧ ведемо нашу юрбу за собою шукати алею катальп. Але пам'ять щось нас підвела і забрели ми не туди куди потрібно — а саме в гігантське болото. Потім ми зробили коло, катальп не знайшли, зате знайшли гігантську папороть.
Біля кожної цікавої локації дорога сестра робить тисячу і одну фотографію, потім стогне, що нема жодної нормальної, примушує фотографуватись мого племінника і свого сина. Він також стогне, бо не хоче, тому фотографуємось ми з МЧ.
Погода покращується, хоча вологість і далі дуже висока. В сестри порвався кросівок і замість шкарпетки вона має целофановий пакетик. Але це їй не заважає гонити по парку і демонструвати свій невгамовний темперамент.
Парк з перепадами висоти, тому періодично треба підійматися вгору і опускатись вниз. Ми не ходили зарослими невідомими стежками, але зараз я про це шкодую, бо, як каже пан Гугл, з парку відкриваються мальовничі краєвиди.
Коли ми виходимо на центральну алею, дощ повністю припинився і з неба нам усміхається сонечко. Ця алея моя улюблена, бо тут росте пухнасте дерево. 
А ще тут є побитіжиттям дощем троянди. Дорога сестра знову зависла біля квітів на три години. Але я їй пробачаю, бо сама зависла біля пухнастого дерева. 
Цьоця розповідає цікаві історії про ялівець, в якому сплять ведмеді, коли хворіють. А ми тим часом наближаємось до завершення нашої мандрівки ботанічним садом.
ААА. Ворон, люди дивіться!!! Ворон!!! Всі хапаються за телефони, але через хвилину розуміють, що це просто дуже реалістична скульптура. Жаль...
А ось і Кременець. Дощ і далі фігачить як дурний, тому треба десь сховатись. Але поки йдемо на пошуки туалету. Громадський туалет, на жаль, зачинений (свято, як-не-як), тому просимось в кафе Мерсі. Дівчата, дай Боже їм здоровля, пустили нашу юрбу без жодного зайвого слова.
Поки злива, було вирішено піти на службу в церкву, точніше в Кременецький колегіум. Зараз костел належить ПЦУ, але наскільки мені відомо в 90-х цей храм хотів захапати собі московський патріархат. На щастя, не вийшло, хоча засилля московської церкви в цьому місті навіть на третій рік повномасштабної війни просто неймовірне. Хто ще не бачив репортажу від Телебачення Торонто з Почаєва — подивіться.
В церкві тепло і сухо. Ми в спортивному одязі в кросівках явно не вписуємось в навколишню атмосферу. Всі такі красиві у вишиванках і туфлях на каблуках. Я, яка в церкві буваю раз на століття, вже готова лізти на Бону навіть у дощ. Питаємо доки служба? Мати рідна — до 12.30. Одразу згадую, як ми з МЧ ходили святити котики у православну церкву. Три години, Карл!
Дощ майже припинився, але юрба хоче їсти. Заходжу в якусь невідому піцерію і бачу офіціанта, який спить на диванчику. Розумію, що клієнти тут рідкість. Але піца виявилась смачною, хоча молочний коктейль, який я взяла, був надто солодкий. А ще мені сподобався цей чудесний пес.
Осьо на фото вище — Гінкго Білоба. Це дерево має неймовірні лікувальні властивості. А віялоподібне листя схоже не сплетені серця, що символізують єдність душ закоханих. Це дерево — ровесник динозаврів і дійшло до нас в первісному вигляді.
На першій локації ми проторчали хвилин 30, бо дорога сестра фотографує кожну травинку. А цьоця Неля продовжує дуже цікаво розповідати про оту кожну травинку. Наприклад, ви знаєте, що це не суниці? Ці ягідки на них дуже схожі, але на смак гидотні.
А ми з МЧ ведемо нашу юрбу за собою шукати алею катальп. Але пам'ять щось нас підвела і забрели ми не туди куди потрібно — а саме в гігантське болото. Потім ми зробили коло, катальп не знайшли, зате знайшли гігантську папороть.
Біля кожної цікавої локації дорога сестра робить тисячу і одну фотографію, потім стогне, що нема жодної нормальної, примушує фотографуватись мого племінника і свого сина. Він також стогне, бо не хоче, тому фотографуємось ми з МЧ.
Погода покращується, хоча вологість і далі дуже висока. В сестри порвався кросівок і замість шкарпетки вона має целофановий пакетик. Але це їй не заважає гонити по парку і демонструвати свій невгамовний темперамент.
Парк з перепадами висоти, тому періодично треба підійматися вгору і опускатись вниз. Ми не ходили зарослими невідомими стежками, але зараз я про це шкодую, бо, як каже пан Гугл, з парку відкриваються мальовничі краєвиди.
А ще тут є побиті
Цьоця розповідає цікаві історії про ялівець, в якому сплять ведмеді, коли хворіють. А ми тим часом наближаємось до завершення нашої мандрівки ботанічним садом.
ААА. Ворон, люди дивіться!!! Ворон!!! Всі хапаються за телефони, але через хвилину розуміють, що це просто дуже реалістична скульптура. Жаль...
Біля ворона красиві інстаграмні сходи і лавка-ведмідь. 
Обов'язково треба зробити тут фото, бо це місце якесь дуже затишне. А лавка три роки тому була жовта...
Якщо спуститись вниз від лавки, то ми вийдемо туди, звідки прийшли. Зробили коло. Також тут є адміністративна будівля зі скринькою для благодійних пожертв. Кидаю всередину кілька гривень і ми покидаємо ботанічний сад.
Обов'язково треба зробити тут фото, бо це місце якесь дуже затишне. А лавка три роки тому була жовта...
Якщо спуститись вниз від лавки, то ми вийдемо туди, звідки прийшли. Зробили коло. Також тут є адміністративна будівля зі скринькою для благодійних пожертв. Кидаю всередину кілька гривень і ми покидаємо ботанічний сад.
Наступна наша зупинка — гора Бона. Вже зовсім розпогодилось, стало спекотно. Кременець взагалі дуже красиве місто. Ще б забрати в московитів усі церкви та обробити людей якимись хімікатами, щоб вони перестали молитись на Ніколая Второго — було б взагалі чудесно.
МЧ вирішує не підійматися на гору і піти попити десь чаю. Відмазка — я вже там був 100 тисяч разів і мене болить коліно. Племінник хоче також схалявити, приєднатись до МЧ і не сунути на гору. На жаль, він забув, що ще дитина і всі рішення за нього приймаєдиктатор мама. Тому, хоч і надутий, він чемно гребе за нами, поки я розповідаю своїй групі цікавезну легенду про те, як Бона Сфорца літала над Кременцем у своєму платті замість парашута. 
Дорога на Бону займає хвилин 30. Якось бачила в сторіс, що одна моя одногрупниця сунула на гору на підборах. Років 10 тому я б повторила її подвиг з однієї простої причини — іншого взуття у мене просто не було.
Зате тепер в мене є кеди, кросівки, балетки і всяка всячина. А підбори я не одягала вже років два. Нарешті мрія мого колишнього «засунь Любу в кросівки» здійснилась. Але байдуже, бо мої червоні туфлі на 15-сантиметрових каблуках разом з його порваними резиновими тапками все одно довго поруч співіснувати не могли.
МЧ вирішує не підійматися на гору і піти попити десь чаю. Відмазка — я вже там був 100 тисяч разів і мене болить коліно. Племінник хоче також схалявити, приєднатись до МЧ і не сунути на гору. На жаль, він забув, що ще дитина і всі рішення за нього приймає
Дорога на Бону займає хвилин 30. Якось бачила в сторіс, що одна моя одногрупниця сунула на гору на підборах. Років 10 тому я б повторила її подвиг з однієї простої причини — іншого взуття у мене просто не було.
Зате тепер в мене є кеди, кросівки, балетки і всяка всячина. А підбори я не одягала вже років два. Нарешті мрія мого колишнього «засунь Любу в кросівки» здійснилась. Але байдуже, бо мої червоні туфлі на 15-сантиметрових каблуках разом з його порваними резиновими тапками все одно довго поруч співіснувати не могли.
А ось і гора Бона. Мої зручні та м'які кросівочки винесли мене туди, як на крилах. І поки цьоця з набурмосеним племінником відпочивають на давніх руїнах, моя дорога сестра/диктатор перетворила мене на фотографа. Звісно, що майже всі фото вона забракувала, ну бо, як не крути, фотограф з мене нікудишній. Але я здобула кілька файних світлин. Це моя плата за таку важку працю. 
До речі, три роки тому велетенського прапора ще не було. Наскільки пам'ятаю, активісти просили його не встановлювати, бо невідомо як роботи можуть вплинути на старі руїни. Але хто коли слухав активістів? Хоча, на перший погляд, жодних пошкоджень немає.
До речі, три роки тому велетенського прапора ще не було. Наскільки пам'ятаю, активісти просили його не встановлювати, бо невідомо як роботи можуть вплинути на старі руїни. Але хто коли слухав активістів? Хоча, на перший погляд, жодних пошкоджень немає.
Також зачинили вхід до брами, бо багато ідіотів любили залазити на верх і там собі бродити. Рук, ніг і голів ідіотів звісно не шкода, а от пам'ятка руйнується.
Повертаємось до наших супутників, які вже стомились чекати на закінчення фотосесії. Спустошуємо рюкзак з канапками і спускаємось вниз. Телефонує МЧ запитати скільки ми ще будемо бродити по тій Боні, бо він вже випив свій чай і хоче додому. Хвилин 10 і ми вже внизу гори, бо Люба знає коротку стежку. Виділяємо ще 5 хвилин на візит до музичної школи ім. М. Вериківського, яка колись була розкішним маєтком. Вона потребує серйозної реставрації... А вже через 5 хвилин нас підбирає маршрутка і відвозить до Тернополя. О 15 годині ми вже вдома.
Кременець — дуже цікаве й затишне місто. Тому якщо потрібно провітрити голову, відпочити й змінити середовище — рекомендую!
P.S. Кажуть, що біля міста є штольня, каменоломні, козацький і єврейський цвинтарі. Тому ще одна поїздка сюди гарантована.
Тут можна прочитати про попередню мандрівку Кременцем
Коментарі
Дописати коментар