Цікаві місця в Теребовлі: що подивитись

 Одного чудесного вересневого ранку ми з МЧ вирішили поїхати в Чортків. Все було сплановано, туристичні місця вибрані, кіт нагодований та розцілований. Але через причину, про яку я вам тут не розкажу, було вирішено поїхати кудись поближче, бо ніде правди діти, в Чортків перти як до Львова. А якщо вже вибирати між Львовом і Чортковом, зрозуміло що ти вибереш Львів (пробачте, мешканці Чорткова). Оскільки МЧ був у Теребовлі  тільки проїздом і пам'ятав лише чарівну трясучку на бруківці, було вирішено прямувати саме туди. Та й їхати значно менше — 30 хвилин максимум.  В Теребовлі я була кілька років тому з моєю коліжанкою. Хороша була мандрівка, хоча наші дороги вже розійшлися зі світоглядних причин. Простіше кажучи: ми побили горщики. Ну таке життє... 

Теребовля — маленьке містечко, яке заколисує своїм спокоєм. Я б хотіла тут жити. Ніби й село, але є майже всі блага цивілізації. Навіть хатку вже придивилась, поки ми бродили вуличками, але ще треба грошей трохи підзаробити... 

Теребовля старіша за Тернопіль, але пам'яток збереглось небагато. Та й ті, що збереглись перебувають у кепському стані. Будиночки потребують реконструкції, а тротуари — то взагалі жахи. Ну хоч бруківку не вкрали, як в Тернополі. Чимчикуємо повз церкву святого Миколая до замку. Проходимо повз коледж культури і мистецтв. Ооо, а це щось новеньке. Дуже класний контрабас. Тре на ньому зіграти.

Пам'ятник абітурієнту був тут раніше, я його пам'ятаю, але не зробити з ним фото — то гріх.

Переходимо дорогу і потрапляємо в невеликий скверик, де височіє дуже блискучий Шевченко.

Тут також представлена невеличка експозиція. Помічаю QR-коди, які, як виявляється, створені для проходження туристичного маршруту. Якась скотиняка один такий код замалювала зеленою фарбою і він вже не зчитується. Дякую, дуже дякую.

Ця скульптура називається «Шлях митця». Виконана досить майстерно, тому роблю біля неї 1000 і 1 фотку.

Людей майже нема, адже всі порєдні галичани пішли в церкву. А ми йдемо в замок. На касі ніякогісінького, тому просто чимчикуємо далі: розплатимось коли будемо вертатись. Про цей замок я вже писала у своєму попередньому пості, тому кому цікаво — читаємо тут або ж просто відкриваємо Вікіпедію. А якщо коротко, перші згадки про замок датуються IX-X століттям. Кажуть, що у тодішній церкві був похований князь Василько. 

Муровану фортецю було споруджено у 1360 році, з того часу замок переходив з рук у руки кілька разів. У 1605-1625 рр. татари штурмували замок 15 разів. У 1688 році він був захоплений і втратив своє оборонне значення. Потім тут розміщувались казарми, а згодом стіни замку стали використовувати для будівництва доріг.

Кажуть, що тут багато підземних ходів та льохи, у яких заховані скарби...  Біля замку височіє пам'ятник дружині місцевого коменданта Софії (Анні) Дороті фон Фрезен. У 1675 році вона врятувала місто від турків, втримала замок до приходу підмоги.

На жаль зайти у замок нам не вдалось — брама зачинена. Як виявилось тиждень перед нашим приїздом трапився нещасний випадок: чоловік упав у вежу замку (3 метри висоти) і поламався. Тому не сьогодні... 

Стежка повз Співоче поле, де пасуться кози, веде до заповідника чорних сосен. Дуже рекомендую туди сходити й пройти ще трохи далі. Насправді дуже красиве і затишне місце. Помітно, що тут хотіли зробити чи то парк розваг, чи просто парк. Помітні залишки атракціонів, якісь бетонні основи. Зараз тут ні душі. У фільмах жахів саме в таких місцях з кущів вискакує маньяк.

Заповідник — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Займає 5 га. Коли ми були тут минулого разу з коліжанкою, далеко не заходили, а варто було. Сосни закінчились і стежка виводить нас в  іншу зелену місцинку. Тут вже ростуть молоденькі дуби, берези та інші дерева і кущі, назв яких я не знаю.

МЧ іде досліджувати кущі, а я роблю красиві (і не дуже) фотографії.

Ооо, а що це за чудесний березовий гайок? Просто дивовижа. Хочеться розкласти тут коцик і дістати з пакета канапку. Надіюся влітку цей задум вдасться реалізувати.

На жаль, березовий гайок закінчується дорогою. Вже й якась одинока машина тут проїхала. Зрозуміло, потрібно повертатись назад.

Кіз на співочому полі вже не було, зате я знайшла велику діру, куди успішно залізла. Добре бути такою компактною.

На касі вже сидів хлопчина, який повідомив нам сумну новину, що в замок нам не попасти. Тому йдемо на пошуки їжі. Гугл дає кілька варіантів, але (о, боги) всі ресторани відкриваються після 13-14 години. А зараз лише 12:00. Як я вже казала, вся Теребовля пішла в церкву і відповідно стає до роботи після обіду. Осудливо дивиться на нас, безбожників, князь Василько.

А ось це до речі римо-католицький костел, хоча я думала, що тут збираються якісь сектанти. Це костел св. апостолів Петра і Павла, перша згадка датується 1396 роком. В часи СРСР тут було зерносховище, а потім дім культури. Сьогодні це діючий храм і його нарешті почали приводити до ладу.

А наш шлях веде повз цирк і гігантську вицвілу панду в приватний сектор, через парк і в кафе (чи то ресторан) під назвою «Забула як називається».

Відразу скажу, що було дуууже смачно. І дуже дешево. Правда прибори можна мити ретельніше та обслуговування бажає кращого. Перед нами розгортається ціла драма. Одна офіціантка не вийшла на роботу (здається перепила) і навіть не повідомила про це власника. Друга офіціантка  пристрасно її захищає і каже, що справиться і без неї. В чому я серйозно сумніваюсь, бо ми, єдині клієнти, вже ось сидимо хвилин 20 з меню і до нас ніхто так і не підійшов. Відправляю МЧ зробити замовлення на бар, корона не впала, але все ж... 

Як тамада нас розважає місцевий п'яничка з безкінечним запасом матюків, якими він радісно ділиться з навколишніми. Офіціантка підтримує інтелігенту розмову й успішно забуває про свої обов'язки. Виделку принесла брудну, про сік взагалі забула. Виделку я спробувала почистити сама, бо розумію, що чисту отримаю певно після другого пришестя, але МЧ забирає її в мене і йде міняти. Але попри всі перешкоди та перепони, обід вийшов дуже смачний. Ми все так швидко змолотили, що я навіть не встигла зробити фотографію Тому замість їди ці красиві квіточки.

Після обіду вирішуємо ще трохи побродити по парку. Він трохи занедбаний і більше схожий на хащі.

Біля Теребовлі також розташований Плебанівський віадук, біля якого можна зробити фотографію у стилі Гаррі Поттера. Але зі зрозумілих всім причин, ми вирішуємо туди сьогодні не йти. Ще трохи гуляємо парком, я обіймаю велетенську вербу. Пам'ятаєте вербу, яка росла біля старого Сільпо і яку надалівські варвари безжально зрізали? То походу була її дочка. 

Підіймаємось на місточок і ближче знайомимось з річкою Гнізна. Якийсь здивований мужчина проходить повз нас, двох психів, які втикають на воду.

Повертаємось в центр міста і вирішуємо  відвідати ратушу, на якій є оглядовий майданчик. І що ви думаєте? Ратуша також зачинена! На дверях висять телефони, по яких можна подзвонити, щоб потрапити всередину, але я дуже сумніваюсь, що хтось буде сюди йти заради нас двох. Але я жінка вперта, тому дістаю телефон. Ніхто не бере трубку. Я підозрюю, що пан Василь у церкві...

Поруч карта туристичного маршруту, загальною протяжністю у 9 км. От холєра ясна. Ми були в кількох метрах від Підгорянського монастиря, але повернули назад. Ну що ж. Є причина приїхати в Теребовлю ще раз і пройти цей маршрут повністю.

Час додому. Чимчикуємо назад на автостанцію. МЧ звертає мою увагу на акацію, яка прикрашає вулицю. Якби це був Тернопіль, акацію б зрубали й на її місці поставили чорну буду.

На автобус ми сіли без проблем, хоча таке враження, що вся Теребовля, яка вранці була в церкві, сіла в цей автобус на Тернопіль разом з нами. Вилізли ми мокрі, пожмакані, але задоволені. Загалом поїздка була приємна і я з радістю відвідаю це містечко втретє. 

Дякуємо нашому війську за можливість мандрувати, не забуваємо донатити і допомагати будь-яким способом.

Дата: 24 вересня 2023 рік

Тут можна прочитати про інші наші мандрівки Україною і не тільки