Блукаючи Збаражем

Ксю, яка живе в Тернополі вже двадцять п'ять років з хвостиком, жодного разу не була в місті Збаражі, яке знаходиться кілометрів за 20. І ось одного чудового дня ми вирішили це виправити. Автобуси на Збараж їздять, як дурні. Кожні 15-20 хвилин. З обох автостанцій. Але ми - два лосі - обрали саме той, який зупиняється не в центрі міста, а на окраїні.  Саме там нас ощасливили двома новинами. Перша - вчора був день міста і звісно ж крутий концерт. А друга - перти нам до замку через всеньке місто.

А так як маршрутка (котра їздить раз в годину) вже від'їхала, нам залишилось: а) іти пішки годину часу б) чекати на маршрутку годину часу. Ми обрали перший варіант. Півроку тому я вже побувала в Збаражі і тому трішки орієнтувалась. Перший мій орієнтир - це генделик "Юлія", а другий - вивіска "Біттернет" на слупі. Як виявилось їх було замало. Але язик до Києва доведе. І погулявши вуличками цього славетного міста, ми таки вийшли в центр і надибали костел, якого й не шукали. Костел вже давно потребує реставрації і ззовні, 

і зсередини.

Але це не применшує його величі. Ми звісно там пофоткались і вирушили далі на пошуки. По дорозі ми надибали ще декілька цікавих місць, і години через півтора після приїзду, опинились біля омріяного замку. 

Вхід в замок не контролював ніхто. Охоронець десь блукав, а дві тітки в касі були зайняті важливою розмовою. Але ми виявили шляхетність і заплатили за вхід. Тітки цього не оцінили і захотіли здерти з нас 10 грн. за дозвіл фотографуватись. Але наша шляхетність так далеко не розповсюджувалась. Касирка вручила нам два "лєві" квитки і сказала нікому їх не показувати. Ми вирушили на оглядини. Відсутність дозволу на фотографування нас не турбувала. Мені, як любительці адреналіну, найбільше сподобалось підземелля. Хоча і я, дійшовши до кінця темного коридору з одною лямпочкою на стелі і почувши підозрілий шурхіт, дала на каблук. Ксюха ж - дуже цікава коза - відкривала всі дверки старовинних шафок. Шукала скарб. Але знайшла лише пилюку. Одну шафу вона ледве на нас не звалила.

Пора додому. Ми знайшли танк і автостанцію. А також касирку, яка скубала брови і не звертала на нас уваги. Але ми, незважаючи на всі перешкоди, все ж опинились в бусі. Їхали дуууже тісно. На щастя з одного боку біля мене була Ксю, а з іншого - молодий, симпатичний і чистенький хлопець. На наступній зупинці відбулося диво. В напхану по зав'язку маршрутку, впхалось ще шестеро-семеро не надто худеньких людей з торбами! Містика та й годі. 

Пройшло двадцять хвилин і ми в рідному Тернополі. Яке щастя жити біля автовокзалу )))))


Почитати про пригоди Люби у Львові, Києві, Карпатах та інших куточках чарівної України можна тут