Як Люба їздила до Львова: танці, Шевченко і купання в фонтані

 Якщо  ви думаєте, що поїхати на один день до Львова - це дуже легко, то ви просто не жили з моїм чоловіком.

Кілька місяців у Львові тривала виставка картин Шевченка. Я вже дуже давно гострила на неї зуби і ось у травні ми з МЧ вирішили туди поїхати. Але навіть вийти з хати виявилось не так просто. Напередодні ввечері у нас забило каналізацію. І замість того, щоб спокійно лишити то всьо діло та поїхати собі гуляти, МЧ вирішив сидіти вдома і пильнувати труби. Я здаю квитки і дуюсь цілий день. 

Через тиждень, коли труби нарешті чисті, була спроба номер два. Цього разу їдемо з дорогою родиною. Квитки куплені, але вгадайте що? Чергова халепа на роботі і я знову здаю квитки, на щастя, лише МЧ. Тому, поки набурмосений МЧ сидить в хаті, ми вирушаємо на прогулянку до Львова!

Ми з дорогою родиною ще ті екстремали. Поїзд о 8, прибуває до Львова о 9.40, а о 10 ранку нам треба бути вже в центрі. Звичайно, поїзд запізнюється; я викликаю таксі, коли ми ще навіть не доїхали до Підзамче; таксист нервується; поїзд зупиняється в кінці вокзалу і ще треба бігти через натовп до виходу. І не забуваймо про знамениті львівські пробки. 

Коли ми нарешті сіли в таксі, водій повідомляє нам, що вчасно доїхати до місця призначення не вийде. А місце призначення - відкритий урок дорогої племінниці з народних танців.

Але 3 курс - це не перший. Дорога племінниця все порішала і виступ почався пізніше - якраз встигли.

Танцювали дуже файно, хоча хлопців їм явно бракує. Гендерні стереотипи в дії...

У дорогої племінниці потім ще пари, тому ми якраз маємо час відвідати Шевченка. Виставка проходила у галереї Zenyk, хоча ця інформація вже не актуальна. Але сама галерея дуже моднява та цікава.

Я також моднява та цікава, хоча і отримала комплімент сумнівної якості від дорогої сестри, типу я схожа на ворожку. Ну може троха... 

Квиток коштував 350 гривень і вартував кожну копійку. Окрім власне оригінальних картин Шевченка, там були інтерактивні кімнати, цікаві експозиції, скульптури та ще купа всячини. 

Сама експозиція була поділена на різні тематичні блоки, наприклад, автопортрети, жіночі портрети, пейзажі. Загалом було 58 творів. Але мене дуже здивувало, що картини були маціпусінькі - я чомусь щиро вірила, що вони великі.

Дуже мені сподобались саме чорно-білі картини, особлива оця з косою.

Людей насправді було досить багато - ще бігають школярі, які приїхали сюди на екскурсію. Серед них тиняється дорогий племінник, якому "дуже весело і цікаво". Підлітковий вік він такий.

Періодично я підслуховую екскурсоводів і дізнаюся, як насправді я мало знаю про цю людину. І як багато забула зі шкільної програми. Виявляється, коли цар, що відправив Шевченка в заслання, здох, його наступник особисто відмовив в помилуванні Тараса, хоча на інших в'язнів амністія подіяла. Наскільки сильно боялась русня цієї геніальної людини.

Після відмови і аж до звільнення Шевченко не написав жодного вірша. Зате з-під його пера вийшли російськомовні повісті. Московити і Шевченка майже русифікували. То що тут вже дивуватись з Надєжди з Волочиська, яка після приїзду в Київ забула мову, втратила ідентичність – бо то село і стидно. 

Шевченку забороняли писати і малювати, саме тому багато картин такі невеличкі - щоб їх можна було сховати.

Коли дивишся на 40-річного Шевченка, стає зрозуміло наскільки заслання підірвало його здоров'я. Кінчені московити повільно, але все ж такий вбили ще одного геніального українця. Але пропри це Тарас зберігав почуття гумору.

А це один з відомих малюнків Шевченка - "Дуб". Створений близько 1860 року в Петербурзі. Він мені чомусь  відразу приглянувся. Я не дуже розуміюсь на мистецтві і не можу сказати щось типу такого: «Які динамічні мазки, у них стільки болю. Дуже сміливий деконструктивізм простору!». Мені картина або подобається, або ні. Дуб подобається.

Гребемо далі. Бачимо дуже цікаву інтерактивну дошку чи точніше екран. Рухаєш ним по довгій трубі і він розповідає всю історію життя Шевченка. Дуже інтересно. Також тут є інстаграмна кімната. Насправді в ній темно, але коли робиш фото, то виглядає ось так.

Ну що ж. Більшість експозицій ми оглянули, тепер найголовніше - «Катерина». По дорозі заглядаємо в білу кімнату. Тут демонструється біографія митця оформлена у вигляді такого собі мультфільму. Звісно робота ШІ, але дуже цікаво коли воно все навколо тебе рухається. Ефектно, нічого сказати. 

А ось і Катерина. Написав її Шевченко у 1842 році. Якщо хто раптом забув, згідно з поемою дівчину спокусив москаль і вона, бідака, мусить розбиратись з наслідками. Ну а побожне суспільство пробачити дівчині не збирається. Завжди дивувало оце лицемірство: перелюб - страшний гріх, а ось відмова від рідної доньки - цілком ок.

У галереї для цієї картини облаштували особливий простір: окрему, повністю затемнену кімнату. Ніякого зайвого декору чи інших полотен – ніщо не відволікає уваги.

Після того як помилувались Катериною, можна посидіти в сусідній кімнаті. Це також цікаво оформлений простір, з пуфами, книгами, столиками. Тут можна відпочити, погортати книги про мистецтво і обговорити важливі філософські теми, наприклад, куди ми зараз підемо їсти.

Окрім кількох оригінальних полотен, зроблені репродукції саме жіночих портерів Шевченка. Загалом жінки Шевченка дуже любили, адже це був цікавий, весели і харизматичний чоловік. А не оцей сумний дідок в шапці, про якого нам розповідали на уроках української літератури. Я десь читала навіть про його гомосексуальні нахили, бо він нібито писав і чоловічі тіла, але, як на мене, це абсолютна дурниця - данина моді. 

Ми посиділи, відпочили - пора і честь знати. Через крамницю з дорогущими сувенірами виходимо назовні. Вже обід - хочемо їсти. На виручку приходять улюблені львівські круасани.

Племінниця ще на парах, тому вирушаємо ближче до центру - на ринок "Вернісаж". Я хочу склянку фігурку до своєї колекції.

І поки я купую жабу, дорога сестра знемагає від спеки на лавці. Нарешті об'являється дорога племінниця і нам треба гребти по тій спеці назад.

Коли дорога родина нарешті возз'єдналась, було вирішено їхати в Стрийський парк, бо цитую дорогу племінницю "Мені та площа Ринок вже в печінках  сидить". Сідаємо в маршрутку, платимо 30 гривень за проїзд (Тернопіль далеко не втік) і через 10 хвилин вже на місці. 

Звісно, коли дорога родина побачила лавочки, вони одразу ж були зайняті хвилин на 30. Бо всі були дуже стомлені і приїхали до Львова саме посидіти на цих лавочках. Ніби в Тернополі лавочок нема. Коли я нарешті підняла їх на ноги і завела в оранжерею, ці гниляки і там знайшли крісла - бачте ноги не тримають.

І ось так - від лавочки до лавочки ми потроху прогулюємось. Хто не знає, Стрийський парк трохи горбистий, тому дорогі гниляки родичі ледве пересувають ноги. Цікаво як вони збирались зі мною в гори їхати? (вони так і не поїхали...). 

По дорозі до чергової лавочки зустрічаємо отаку ось цьотку. Це скульптура "Така як є" або "Впевнена". Автор Василь Корчовий хотів показати красу людського тіла у всіх його проявах. Ця скульптура викликала гострі дискусії, її навіть обливали фарбою. Ну бо жінка має бути лише худою - іншого не дано.

А мені сподобалось.

Ось і Івасик-Телесик. Точніше фонтан. Тут дорога сестра за знаком Водолій зникає з радарів хвилин на 30 - треба робити сторіс в інстаграм і обливатись водою. Ми чемно чекаємо.

Коли нарешті сестра випливла з того фонтану, зустрічаємо ще одну цікаву жінку - переселенку з Херсонської області, яка продає свої витвори. Я ось купила собі маленьке левенятко, яке зараз живе в мене на книжках.

Помаленьку виходимо на коло. Дорога племінниця розповідає про свої плани на літо, про табір, дітей, навчання. Але це все відходить на задній план коли ми бачимо білку. Білка людей не боїться і підходить дуже близько. І на диво я маю горішки, бо купила їх в бабуськи, що продавала біля галереї на вулиці. Половину горішків з'їла білка, другу половину - дорога племінниця. Оскільки вона дуже смачно їх наминала, було вирішено йти на пошуки їди - дитя голодне.

Біля Стрийського парку ми надибали невелике бістро "Розмарин". Дуже рекомендую - недорого (як для Львова) і дуже смачно. Власник такий собі поважний дядько, який нікуди не поспішає. Інтер'єр простий, але елегантний з вайбом старого Львова.

Після вечері пора на поїзд. Дорога племінниця проводжає нас на маршрутку і довго махає вслід білою хустинкою. Старий трамвай відвозить до вокзалу, де на нас чекає поїзд в Тернопіль. Я не прощаюсь зі Львовом, я кажу "До зустрічі".

Дата: 22 травня 2026

Тут можна почитати про інші мої пригоди у місті Лева