Як Люба їздила в Львів дивитись на ялинку

 Вітаю, товариство. Якщо ви раптом читаєте цей текст, то поверніться назад у фейсбук чи інстаграм і поставте сердечко під постом. Дуже мені образливо, коли переглядів тутай 40 чи 50 (а іноді навіть 100 чи 200), а сердечко одне, як палець. Так я буду знати, що мої тексти подобаються і я не пишу для космосу.

За вікном сонечко, але мені сумно, бо нема нашого котика. І це був не "просто кіт", а член нашої сім'ї. Рятують від  сумних думок і цілодобових ридань МЧ, дорога родина і мої хобі. І от сьогодні я вирішила повернутися на кілька місяців назад і написати про нашу передріздвяну подорож до Львова. 

Я вже багато років хотіла відвідати Львів перед Різдвом. Звісно, я дочекалась найкращого часу: коли йде війна, всяке дрантя літає над головою і довбані москаляки відключають світло. Але у Тернополі була лиш сіра площа, а душа хотіла хоч трішки свята. Тому я беру дорогу сестру, і ми їдемо в гості до племінниці. День ми обрали також не найкращий: холодно, мокро та сіро. Квитки також ледве купили - давно такого не було. Аж згадались ті часи, коли, щоб поїхати на море в Крим чи Херсонську область, купувати квитки потрібно було за місяць наперед.

Але все добре - ми вже стирчимо на вокзалі і шукаємо потрібну маршрутку. 15 хвилин - і на місці. Живе дорога племінниця зовсім недалеко від центру. Але на відміну від Старого Міста, де ти відчуваєш себе поважною панянкою-громадянкою Австро-Угорської імперії, тут, на цьому сірому бетоні, я більше відчуваю себе працівницею заводу з виготовлення цегли.

Дорога сестра одразу мене тягне в магазин. Коню понятно (мені ні, насправді), що в бідної студентки нема шо їсти вдома. Купуємо хліб, яйка, майонез, сир, банани і тягнемо все те в хату. Дорога племінниця зустрічає нас з відкритими обіймами, показує свою кімнату, іграшки, нову кофтину і веде на кухню їсти торт. Торт ми відклали на потім, спочатку дорога сестра жарить яйка, а я роблю канапки з сиром.

Племінниця хвалиться смішною і дивною чашкою – я ніколи не зрозумію гумору зумерів. Хвилин десять ми дивились, як племінниця регоче з чашки, потім їли яйця і торт. А наступні 2 години я вмовляла племінницю нарешті вилізти з хати і піти з нами на екскурсію Львовом - Люба хоче до ялинки! Хоча насправді я її розумію: на вулиці холодно, мокро  і сиро. Але хіба якась погода може зупинити справжніх мандрівників?

Племінниця хвалиться красивим парком, що біля її дому. Справді, для Львова це справжній скарб - мати поруч парк. Забудова лізе з усіх сторін. Але і Тернопіль не відстає: ще кілька років правління Надала і про дерева тернополяни можуть забути. Бетон і бруківка - наше все.

Але не будемо про сумне - сідаємо на маршрутку і їдемо в центр. Племінниця розповідає про свої пригоди, як вона блукала невідомими стежками міста Лева. Але оповідь її не довга - ми на місці.

Спочатку гребемо на "Вернісаж" - там можна нарити неймовірні речі. Я купую маленьку скляну фігурку пса до нашої з МЧ колекції і гребу за дорогою сестрою, яка вже несеться, як дика кобилка, до столиків з прикрасами. Хвилин 30 ми виїдали мозок ложечкою продавчині, але в результаті таки придбали в неї декілька перснів влади. Також моя брошка-мотанка отримала купу компліментів. До речі, днями в мене була заруба в коментарях щодо мотанок. Спочатку я подумала, що цей дикий текст написала моя колишня коліжанка, але ніт. В дописі були такі слова як "дрантя", "Сатана" і "окультизм". Цікаво, що всі ці легенди про символ Люцифера придумали ті ж темні люди, що і про "Берегиню". Насправді, етнографи ніде не зустрічають слова "мотанка" аж до 90-років ХХ століття. Існувала вузлова лялька, яка була (барабанний дріб) просто дитячою іграшкою. На її основі і виникла мотанка як красивий сучасний український сувенір. На мою думку, це також ціле мистецтво, бо виглядають ляльки розкішно.

Але вертаємось до Львова. Ми вже походили по ринку, далі йдемо гуляти. До  речі, по місту встановили купу дзеркал, де можна робити собі селфі.

Оце я хотіла сфоткатись і попросила (правда, не дуже ґречно) хлопців відійти подалі. Як наслідок - маю групове фото.

Львів весь у різдвяному декорі, дуже красиво. Але дехто відмовився від гірлянд на користь ЗСУ, що також дуже правильно.

А далі починається моя улюблена частина - тринькання грошей. Я купила  чай, пляшечку лікеру, ялинкову іграшку, шкарпетки для МЧ і собі перстеник. Дорога сестра питає коли я закінчу купувати різні речі, але це питання без відповіді. Точніше - коли закінчаться гроші.

По дорозі зустрічаємось ось такий цікавий меморіал. Це про Славіка - безхатька-модника. Я, до речі, пам'ятаю дописи про нього, хоча він вже багато років як помер.

Також дорога сестра і племінниця запитують мене, коли я перестану фотографувати. Це також питання без відповіді. Плівки відійшли в минуле, і обмеження в кадриках нема, ха-ха.

Але вже той Львів красивий! Фотографувати - не перефотографувати.

Далі дорога сестра тягне нас в Домініканський собор. Ми з племінницею тим часом розглядаємо скульптуру біля входу. Це пам'ятник, присвячений польському митцю Артуру Гротгеру (1837–1867). Скульптура створена Валеріаном Гадомським у 1880 році.

Оце люди колись були талановиті, не те що зараз. Приліпив банан скотчем до стіни - і вже другий Мікеланджело.

Сутеніє, і наша гоп-компанія вже хоче їсти. Йдемо в "Львівські пляцки". Але пляцків я не хочу, беру собі солоний штрудель і чай. У товаристві вельмишановної сестри і чарівної племінниці наша вишукана трапеза супроводжувалась дотепною світською бесідою та обміном блискучими думками щодо подій у світі.

Виходимо з пляцків, де черговий комплімент отримала моя брошка. Фоткаюсь біля Санти, біля печивка, біля... Дорога племінниця сміється зі своєї дорослої цьоці, але хто сказав, що я доросла?

Нарешті йдемо до ялинки. Ще трохи прогулюємось, насолоджуємось магічними вогниками. Цей декор не просто прикрашає місто, він створює крихку атмосферу свята у країні, де йде війна.

Атмосферу зубожіння створює інший декор - цінники на вітринах. За одну таку сукенку мені тре віддати три зарплати. 

По дорозі до ялинки я своїм третім оком бачу найкраще місце на землі - книгарню. Це Vivat, і я пропадаю тут на годину. Звісно, без книжечки не виходжу. До речі, я її ще так і не прочитала, бо позичила дорогій племінниці, яка читає її вже ось 357 років. Ще й карточку на знижку підчепила, що стала у пригоді, коли Віват відкрились в Тернополі.

А ось і наша красуня - ялинка. Як сказав мій брат - краща ніж в Кракові. Ну бо Львів у принципі кращий ніж Краків.

Ми потусили біля ялинки, на людей подивились, себе показали та й уже йдемо. Племінниця така: "Як це? Пів дня стогнала, що хоче до ялинки і вже йде?" От коза, а не цьоця. Але цьоця змерзла, та й часу вже особливо нема - скоро поїзд. Прогулюємось ще центром, і дорога племінниця веде нас нас станцію Підзамче.

Чекаємо на поїзд, потім ще чекаємо, бо поїзд запізнюється. Дорога сестра панікує, як завжди. Поїзд запізнюється, сестра панікує. А я  панікую через те, що ми маємо застрибнути у вагон за 2 хвилини зупинки. Але все пройшло добре: поїзд приїхав, ми застрибнули вчасно, приїхали додому і лягли спатоньки. До нових зустрічей влітку, місто Лева!

Дата: 14 грудня 2025

Тут можна прочитати про інші пригоди у Львові