Як Люба їздила в Львів дивитись на студентські танці

 Є в мене племінниця. Одна єдина, бо племінників ціла юрба і я інколи сама не можу їх порахувати. Але племінниця народилась першою. Пам'ятаю як її привезли з пологового, поклали на ліжко і все сімейство дивилось на неї, стоячи кружечком навколо. А вона пускала бульки. В той перший день я її взяла на руки. І це також був останній раз, бо немовлята мене особливо не цікавили. Як і зараз, до речі. Мені було 18 років і на порядку денному були: хлопці, як не провалити сесію, хлопці, помади від Avon, хлопці, колежанки, хлопці. Тому росла Євгенія під пильним контролем дорогої родини, але не мене. Звісно були спроби запрягти і зробити нянькою, але кислий вираз обличчя давав всім зрозуміти, що така перспектива мене точно не радує. Так минали роки, діти росли. А потім гонитва за хлопцями дала свій результат, я вийшла заміж і переїхала з рідного дому. А коли пані Євгенії виповнилось років 16 я помітила, що вона досить цікава та оригінальна особистість і з нею навіть можна побалакати. Нарешті цьоця роздуплилась.

Дитина закінчила школу і вирішила поступати до Львова. І на кого ж ти покидаєш дорогу родину, га?! А якщо серйозно дитині дали валізу в зуби і відправили з цьоцею до міста дивитись хату. Ми провели веселий день у дощовому Львові, їли булки і розказували небилиці. Але з того часу вже промайнуло цілих 2 роки. Дитина стала серйозною студенткою і наприкінці свого другого року навчання запросила родину подивитись на її успіхи.

Це було 20 травня, а таке враження, що 20 листопада. Моя мрія погуляти Львовом в чудесній спідничці накрилась мідним тазом і я пакую свою дупку в теплі джинси. А от одягнути теплішу куртку я не додумалась. Львів зустрічає нас холодом і сирістю. Але попри це він, як завжди, прекрасний.

Відкритий урок-екзамен запланований на 9 ранку. А оскільки наш поїзд прибув о 7, тому є ще купа часу побродити ранковим містом. Спочатку звісно з'їли канапки. Дорога сестра приготувала їх цілу гору і ми радісно топчемо бутерброди під стогони племінника, що ми його позоримо.

 

Також на львівському вокзалі можна побачити орган, труби якого містять залишки російських снарядів. Це робота української художниці і скульпторки Жанни Кадирової. 

Виходимо на вулицю. Холодно, дуже холодно, неймовірно холодно! Треба було брати пуховик. Нагадую, що на вулиці 20 травня. Людей на вулицях не багато, а ті, що є намагаються якнайшвидше зайти в приміщення, бо дубак неймовірний. Біля пам'ятника батьку Бандері бачимо якусь зруйновану будівлю - дуже мені нагадує привіт від кончених сусідів. Йдемо далі і виходимо до Каменяра.

Якщо ви раптом не знали, Франко балотувався у депутати у 1898 році від округу Тернопіль-Збараж-Скалат. Але виборців підкупили ковбасою і вони проголосували за урядового кандидата. Балотувався Франко тричі і тричі виборців купували... Колись тернополяни голосували за ковбасу, а сьогодні за бруківку. А потім плачуться, бо на майдані Волі буде підземний паркінг і торгові приміщення.

Проходимо повз найстаріший університет України та Східної Європи і йдемо далі до хореографів.

Факультет знаходиться в якихось неймовірних закапелках за залізною брамою. Дорога племінниця зустрічає нас широкою усмішкою і веде всередину. Здається це приміщення ще з часів  Нестора літописця - все скрипить, розвалюється і тримається на чесному слові. Є дивани, але коли я дізналась, що на них сплять безхатьки, сидіти чомусь перехотілось.

Студенти бігають навколо з шаленими очима, щось там повторяють, тупцяють ногами і регочуть. Згадую себе 15 років тому - я також бігала, тупцяла і реготала. Деколи плакала, як у мексиканському серіалі, бо вредні викладачі не хотіли ставити залік. Ну і що, шо я більше часу проводила на тому ж майдані Волі з колежанками, ніж на парах? До речі, мені й досі сниться, що я не здала економіку і диплом мені не дадуть.

Але повертаємось до хореографів. Ми ще зачекали хвилин 30, сходили в допотопний туалет з XV століття і нарешті пішли займати місця. Це ніби відкритий урок, тому місць не багато. Були студенти з інших курсів, викладачі, баяніст і ми - дорога родина. Спочатку виступала інша група, виступ якої я майже проспала. Наступна група дорогої племінниці. Тут я вже не спала. Танцювали народні танці: молдавські та румунські. До речі, досить круто, я такого ніколи не бачила. Ще б сюди костюми - взагалі було б феєрично.

Концерт закінчено, всі на вихід. Ще трохи чекаємо і спостерігаємо, як викладач пилососить студентів і розказує про всі їхні помилки. Помічаю, як двоє хлопців беруться за руки. Хм, цікаво... У дорогої племінниці ще пара, тому йдемо гуляти Львовом.

Ми пішли на площу Ринок, обходили сувенірні магазинчики. Сестра застрягла на ринку біля Оперного, а я пішла на пошуки скляних фігурок - у нас з МЧ їх вже ціла колекція. Але оскільки сьогодні дощ і нема туристів, багато яток не відкрились. Йдемо далі. Пофоткались біля цікавих дверей і в провулку Параджанова. Дуже люблю спостерігати, як дорога сестра і племінник спілкуються між собою, а особливо коли він її фотографує. Це ціла битва між моделлю з обкладинки і мучеником з камери.

Людей мало і це насправді класно. Я навіть псячого язика не дуже й чула, а це, наскільки мені відомо, стало великою проблемою для Львова. Ну не хочуть ці люди інтегруватись в українське середовище, їм легше принести "рускій мір" туди, куди вони їдуть.

А ми блукаємо далі. До речі, провулок Параджанова дуже цікавий. Тут, наприклад, є годинники який рухається у зворотному напрямку.

І ще про Параджанова. Я завжди цікавилась цим режисером, тому навіть обрала Верховину для відпочинку в Карпатах, щоб відвідати там музей. Що з цього вийшло прочитаєте пізніше...

І поки ми отако собі бродили, в племінниці закінчились пари і вона йде нам на зустріч. Голодна, стомлена із намертво затягнутою гулькою на голові. Тому йдемо їсти львівські круасани. Поки стою в черзі до мене підходить жіночка питати чи смачно. Кажу, що смачно і вона йде замовляти. Сподіваюсь їй сподобалось.

Сімейство поїло, попило чаю і гребе далі. Знаходимо гігантський сувенірний магазинчик, де можна погуляти, погрітись і сфоткатись з бандеро-гусем.

Наступна зупинка - барахолка біля пам'ятника Іванові Федорову. Спеціально для племінників, які будуть це читати. Іван Федоров - друкар, гравер, інженер. Саме він надрукував у Львові першу українську книжку. Це було у 1574 році.

Але і тут глухо як в танку - нічого цікаво, ще й російські книжки лежать штабелями. Зараз би ними вогнище розпалити, щоб трохи зігрітись.

Дорога родина стогне, плаче і хоче сісти - притомились. Шо за гниляки? Поки вони сиділи, я ще встигла намотати три кола навколо площі Ринок, щоб знайти один магазинчик з цікавими цяцьками. Але не знайшла.

Зате ми знайшли магазинчик з кавою і чаєм, де я придбала зелений чай і чорний з малиною, щоб мій МЧ ввечері пив і дякував своїй турботливій дружині. 

Також я купила йому пахнюче мило, щоб він мив личко і кланявся в ноги своїй турботливій дружині.

Наш час у Львові закінчується. Ще трішки і пора йти на поїзд. Це був чудовий день з чудовими племінниками і трохи вредною сестрою. Львів завжди тішить: хоч в спеку, холод чи дощ. А дорога родина, що пленталась позаду, допомогла зробити цей разом проведений час дуже теплим і веселим. І таким кумедним, як ці лами на балконі.

Дата: 20 травня 2025

Тут можна почитати про інші мої прогулянки Львовом