Прогулянка навколо Тернопільського ставу

Кожного разу, прогулюючись берегом Тернопільського ставу я задавалась питанням "А що там на іншій стороні"? Далі Циганки та Дальнього пляжу я не заходила. І от цього літа у мене виникла ідея влаштувати піший похід навколо озера. Якщо хто незнає, нашому озеру майже стільки ж років, як і самому Тернополю. Ян Тарнавський отримав згоду на будівництво ставу ще у 1548 році. Тоді тут були болота. Став і замок стали оборонними спорудами проти нападів турків і татар. На той час довжина озера становила 7 км. Колись тут працювало 4 млини, став був повен риби. Але в часи польського панування, озеро знову перетворилося в те болото, яким було. Під час ІІ світової, став був повністю знищений, але в 1950-х роках його почали активно відновлювати. Саме в той час з'явився острів закоханих, озеро "Чайка" та центральний причал. А в 1968 році почав курсувати знайомий усім тернополянам "Герой Танцоров". До 1991 року тернопільська водойма носила назву "Комсомольське озеро". 

Наша прогулянка починається о 9.30 від Надставної церкви. Ми плануємо повністю обійти став і повернутись в це ж саме місце. З нами канапки з сиром та дві булки. Воду вирішуємо купити десь по дорозі. 

Спочатку ми йдемо усім звичним маршрутом. Спостерігаємо за рибалками, зграями качок. Людей не густо, переважно ходять собачники зі щасливими песиками. Качки також щасливі, радісно булькаються у воді. 

Підходимо до острівка закоханих і спостерігаємо за сімейним життям качок. Я роблю декілька гарних фото і ми топаємо далі. 

Он там собака плаває у воді, її ціль - гігантська палка. А он на лавці біля рибалок сидить бомжуватого виду хлопака і капає їм на мозок. На травичці вже порозлягались перші пляжники - смажаться на сонці. А це фото називається "знайди кота". 

Помалу доходимо до Циганки. Магазин, де мала бути вода, закритий. Починаю капати МЧ на мозок, бо він не хотів тащити пляшку води зі Східного. На Циганці пусто. Дві-три людинки купаються в озері. Ще декілька вже позаймали козирні місця на пляжі біля води. МЧ каже, що треба завтра поїхати на пляж. Я ж кажу, що стягнути його з ліжка в неділю вранці буде нереально (як потім виявилось, я мала рацію). Ми зупиняємось на декілька хвилин, щоб я змогла продемонструвати усім оточуючим (а це один пузатий дядько в труселях) та фейсбук-спільноті свою задерту ногу. 

Якщо пройти трохи далі Циганки, можна побачити ворота та дядька-охоронця, який охороняє Водозабір. Доступ до води обмежений, тому далі наш шлях пролягає через Новий світ. Ми піднімаємось сходами... 

... і виходимо в цивілізацію. Це вже майже останні будинки, тому що далі починається лісок та село Біла. Будинки тут переважно 5-поверхові, а місцеві мешканці не пожаліли часу та коштів і "облагородили" свої двори. Тут чистенько, є багато лавочок, місце для шашликів, навіть дрова стоять. 

Магазин, на який сподівався МЧ, також закритий. Капання на мозок посилюється. Ми йдемо далі і виходимо на останню зупинку, де їздить одна нещасна маршрутка. Мда.. Ситуація з транспортом у цьому районі не найкраща. Але на зупинці є магазин. Ура! Ми купуємо воду, я перестаю МЧ капати на мозок і ми заглиблюємо в незвідану територію - хащі. Поряд іде залізна дорога, тому ми стараємось не випускати її з виду. Видно, що іноді тут їздять машини, але гігантські калабані та болото на кожному кроці. 

Рятуємо равлика, який сидить просто на дорозі, і переносимо його в безпеку - на травичку. 

Хащі помалу закінчуються і ми виходимо в люди. Починається село Біла. Хто незнає, перша згадка про село датується 16 століттям. А поруч розташовані археологічні культурі пам'ятки. Тут діє музей Соломії Крушельницької, а на цвинтарі є пам'ятник її батькові - Амвросію Крушельницькому. До речі, цей пам'ятник Соломія замовляла аж з Італії. Також тут є мурована церква Святого Миколая 1815 року. Але так як я вивчаю інформацію вже після нашого походу, то звісно ми в жодне з цих місць не потрапили. Тому є нагода піти сюди ще раз. Спочатку ми звертаємо кудись не туди і потрапляємо на територію якогось підприємства. Охоронець проводжає нас грізним поглядом. Потім ми продовжуємо йти поруч колії... 

... і якось раптово виходимо в село. Кажуть, що Білу хочуть приєднати до Тернополя і пустити сюди маршрутку. Але все одно тут ще немає духу міста. Он курка побігла з голою шиєю, а там корова мукає. Хоча корову можна і в Тернополі побачити. Пам'ятаю, як я була мала, в мене під вікнами щодня випасались дві Зірки. Ого-го. Це що за середньовічний замок? Помічаємо будинок, ззовні дуже схожий на Камелот. Вежа, круглі вікна з вітражами, навіть герб якийсь на стінах. Дорога веде вниз і ми йдемо подивитись на це чудо архітектури. Аж раптом, з усіх усюд на нас починають гавкати пси. Двоє з них, на щастя, прив'язані, а одне менше не становить потенційної небезпеки. Тікаємо від тих псів і я, на жаль, не встигаю зробити фото тої хати короля Артура. Є лише вид ззаду. 

Тікаючи від псів, ми знову виходимо на берег озера. Тут вже повним ходом двіжують відпочиваючі. Хто загоряє, хто карти рубає, хто шашлики жарить. Ми підходимо до бережка для фотосесії. 

Ось я і на іншій стороні озера - бажання здійснилось! Тут очерети, жаби і польові стежки. Ми покидаємо відпочивальників і продовжуємо наш шлях. 

Сонце пече і я радію, що накинула на плечі сорочку. З моєю білою шкірою, до вечора я б вже вкрилась пухирями. Час від часу звертаємо з головної дороги і виходимо до берега. Тут переважно болото, очерет і купа жаб. 

Якийсь мужик сидить в машині на бережку і відганяє нас від озера, бо зараз приїдуть сюди люди. А ми просто стояли собі і дивились. Це ж, мабуть, його приватна територія! Цікаво, що вони тут будуть робити, тут же суцільне болото і гігантські калабані. А від його слова "рєбята" мене пересмикнуло і я захотіла дати йому в чоло. Покидаємо крутелика і гребемо далі. На шляху попадаються велетенські калюжі, в яких можна втопитись. Обходимо їх збоку через хащі. А то я, модна в капелюсі. До речі, МЧ той капелюх систематично крав. В Карпатах він крав мою бандану, а тепер нагострив зуби на мій цілком жіночий капелюшок!

Відходимо в тінь, щоб попити води. Бачу, що тут побували добрячі свині, бо залишили купу сміття. Ну яка тут прибиральниця ходить? Вкотре переконуюсь, що за рівнем культури ми ближчі до Росії, ніж до Європи. 

Вуаля! Кінець шляху. Ми виходимо до мосту. Збоку вже ведеться будівництво. А най тебе шляк трафить. Невже загребуща рука Надала і сюди добралась? Але на щастя, мої поспішні висновки були неправильними. 

Тут має бути спортивний центр "Водна арена". Хоча я не здивуюсь, якщо тут виросте черговий готель, як у парку. 

ООО. Це Серет? Питаю МЧ чи це Серет. Це точно Серет? А я чомусь завжди думала, що Серет - це маленьке болітце в парку Топільче. Тьху ти. А виявляється це досить широка річка. 

Влаштовую цілу фотосесію на мості. 

 Але які б не були красиві краєвиди, "чистота" озера вражає. Плаває дохла риба. 

Збоку біля нас бігає щасливий пес, який щойно викупався в озері. Його господиня чомусь не така щаслива... Міст залишається позаду...

 ... А ми продовжуємо наш похід. Більша частина шляху пройдена. Тепер дорога одна, блудити стежками не потрібно. 

Бачимо дивні ями, схожі на могили. МЧ каже, що в 90-роках тут неодноразово знаходили закатованих братків. До речі, біля Дального пляжу ми зустріли одну могилу, в якій, швидше за все, і похований один з тодішніх рецидивістів. Надпис був на російській мові і давав зрозуміти, що хлопець загинув далеко не своєю смертю. Дещо моторошна знахідка. Але незважаючи на дату (1995 рік), могилу досі доглядають. Швидше за все, ці ями викопували просто щоб взяти землю. Одразу біля озера ми бачимо грандіозний білий особняк. Те, що було видно через паркан, свідчило про казкове багатство власника будинку. На нас дивиться камера і ми чемно в неї махаємо. Як сказано в законодавстві, усі водні ресурси належать громадянам України і, відповідно, заборонено обмежувати до них доступ. Але звісно, для багатіїв закон не писаний, як і для тернопільської влади, тому практично все узбережжя озера зі сторони Кутківців забудоване дорогими особняками. Ми виходимо на Дальній пляж, стелимо коцик і топчемо канапки з пивом. Люд радісно борсається у воді  і загоряє. Тільки 12.30, а нам ще залишилось пройти зовсім трохи. Можна було взяти купальник і ще годинку позагоряти. Трохи перепочивши, збираємо манатки і рушаємо далі. Вже починається рух машин, що трохи заважає насолоджуватись прогулянкою. Ми спускаємось до декількох пірсів. 

Ого-го, які ворота. Як потім виявилось, це будинок власника фабрики меблів "Нова". А поруч біля будинку сидить маленька бабця в хустинці. 

Напроти свого будинку господар зробив східці до берега, хоча сам берег зрізав. Тому тут навіть для одного рибалки місця малувато. А от інший господар, зробив власноруч гарний пірс і дав можливість тернополянам тут відпочивати. Правда попросив не смітити та не вигулювати тварин. Але, судячи зі купи сміття на пірсі, гості чхали на його прохання. 

Ну ось майже і все. Попереду вже Хутір та Ріверпул. А десь тут є котедж, де жив один хитрий індійський шахрай, який пообіцяв в Тернополі відкрити завод елітних алкогольних напоїв, взяв гроші і смахався, кинувши тернопільську еліту на бабло. Чим ближче до міста, тим більше сміття довкола. Ех, люди, люди... Виходимо на дамбу. Тут Серет перетворюється в невеличку річечку, яка навіть на річку не дуже схожа. Болото, та й годі. 

Йдемо по стороні парку, де більша тінь, бо сонце пече немилосердно. 

От і все. Ми прийшли туди, звідки починали - Надставна церква. 

Час закінчення походу - 14.00. Ноги трошки гудуть, але терпіти можна. Якщо вірити моїй розумній цьоці Нелі, ми пройшли пішки 9 кілометрів. Мені дуже сподобалось, цікаво було відкрити для себе нові місця міста, в якому прожила все життя. Думаю, що обов'язково піду ще раз, і на цей раз не забуду про музей та церкву в Білій. А хто дочитав цей довгий пост до кінця - браво! 

Дата: 4 серпня 2017 рік.