Як Люба смажила сирники.

Минуло близько двох тижнів, як Люба (себто Я - кохана) стала серйозною, заміжньою жінкою. МЧ - мій законний чоловік. І як виявилось, мама, сестра та колєґи по роботі не брехали - ВОНО ХОЧЕ ЇСТИ! І бідна Люба закочує рукави і стає до плити... За цей час мої кулінарні здібності виросли у декілька разів. Я варила макарони, гречку, борщ (правда з допомогою коліжанки Ксюхи), зупу! Смажила бараболю. Ну і звісно святая святих усіх жінок, які ненавидять торчати на кухні - ЯЙЦЯ!
Але ось одного разу, якась нечиста сила занесла до нас на кухню білий сир (творог). І та ж сама нечиста сила підбила мене на думку щось зварґанити з того сиру. Вирішила здивувати свого коханого чоловіка - ай-на-на, яка я файна господиня. 

І ось близько 16.00 я витягую сир з морозилки і чекаю на його розмороження. Адже тим сиром можна комусь розтовкти голову. Годин через три сир перебуває практично у такому ж самому стані. Голову вже ним правда не розтовчеш, але покалічити можна точно. Тому я вирішую, що сирники на сьогодні відкладаються і запихаю сир назад у морозилку.

Наступного дня, я вже дію набагато мудріше. Витягаю сир о 9.00 ранку, а сама чалапаю геть з хати. Повертаюся годині о 16.00. Алилуя! Сир розморозився. Майже весь... Настав цей час! Я беру миску і сир та приступаю до обряду готування сирника. Навіть манку спеціально купила!

Кидаю сир у миску, розумію, що не витягла борошно. Лізу до шафки, витягаю муку. Кидаю муку. Знову лізу до шафки - витягаю цукор. Згадую про яйко. Вимішую ту всю лабуду - розумію, що не відкрила пакет з манкою. Шкандибаю у спальню по ножиці. Сиплю манку. Результат - ґвазя у мисці, кухня і спальня в сирі та муці. Ну нічо. Витягую сковорідку. Виліплюю з ґвазі сирник. Цілий сирничище. Кидаю на сковорідку. За пару секунд сирник стає чорний. Хм. Звісно, що всередині він сирий. Смажу другий. Та ж сама фігня. Додаю муки... Чорний... Потім ще сиру... Хай йому грець! Чорний... Ще одне яйко... Маса стала дивної консистенції... Плачу над чорними сирниками... 

Дзвоню до МЧ - траурним голосом повідомляю, що сирників йому не бачити, як своїх вух. Буде жерти пісні макарони. Далі дзвінок до рятівниці Ксюхи. І вона таки мене врятувала! Як виявилося смажити сирники треба на малесенькому вогні, а не на пекельному, як робила я. 

Спроба "number two". Я скрутила вогонь до мінімуму. ООО. Пішло діло. Сирники виходять золотисті, рум'яні і дуже симпатичні. Приходить МЧ. На кухні - армагеддон. І щаслива Я торчу посередині.

І ось наступив момент істини.

Ми з виделками стоїмо біля миски - будемо куштувати. Кусь! МЧ каже, що сирники добрі. Я - що трохи недосмажені. Таки мої махінації з інгредієнтами не пройшли даремно. Смак не той. Але головне - вони їстівні! І ми їх таки стоптали разом з варенням. МЧ навіть кинув оком на партію чорних сирників. Але я вирішила, що краще їх згодувати дворовим собачкам. Ну ось і все. Епопея з сирниками завершилась. Наступного разу буду пробувати робити налисники...

Кінець.

Тут можна прочитати про інші веселі пригоди Люби на кухні